Нещодевно (ще пахне свіжою фарбою) у тернопільському видавництві «Крок» під неоднознвчною назвою «Розвидняеться» побачила світ чергова книга нашого земляка — поета, філософа й лірика, доктора богословських і кандидата історичних наук, священике та історика водночас — о. Василя Погорецького. Це поезії, написані серцем, що сформували світоглядну основу людської особистості, котра є завжди в пошуку духовної гармонїі із Божественною любов’ю. Зовні проста і доступна інтонація віршів внутрішньо відгранена метафорою і філософським-пізнанням вічної сутності буття.
Ця книга — добрий вказівник для тих, хто перебував в пошуках життевої істини. Здебільшого це філософські роздуми автора про суть життя через призму власного бачення світу, сформоввного на християнській ідеології, яку він сповідує не тільки як істинний вірянин,а і як покірний спуга храму Господнього не правдивому фактажі історичного минулого нашого народу. «Мелодія падолисту заколисує сад…», «Від погляду твого зорі погасли…» — як живильний нектар для тих, хто хоче принести у свое серце якісь нові ліричні нотки. А ще — поетичні замапьовки природи рідного краю, спогади дитинства…
Завтрашній день вжв дикає в спину,
Паралельне життя скрегоче зубами,
Дитинство понесу крізь роки до загину,
Мої Полівці у душі від твта й мами.
Ці поезії — надзвичайна зворушливі, мелодійні та метафоричні, вони бринять розкриленими октавами
небесноі мудрості і сердечнаї любові. Поезія — це постійне піднесення людського духу до досконалості та гармонійний дотик до безсмертя.
Творчість Васипя Погорецького, напевно, зевжди вражатиме уяву тих, хто відкриє її для себе. Він «уже з дитинства гостро відчував гуманітарну і соціальну несправедливість. З роками мріяв піднятись над буденністю земного життя, відірватись від своеї немічної природи і стати самовираженою людською особистістю». Поет підкреслюе, що «шукав активного способу позбутися своєї комплектуючої недосконалості, нерозкритості, затіненості, щоб перемогти себе у собі і сприймати світ таким, яким він створений Господом Богом”. Так щиро написати міг тільки Весиль Погорецький. Його творчість — більша за слова. Вона виростає із безсмертного джерела Божого Слова:
Розірву каядани людської нвволі,
Темряву в собі зігну молитвами,
Не треба мені вже іншої долі
Як славити Бога своїми словами.
Що послужило спонукаю для фіпософа-богослова, священнослужителя взятися за перо й виливати свої душевні переживання римованими рядками на папері? «Доля зробила мене хворобливим, але не хворим, заплаканим, апе не плаксивим, самотнім, вле не одиноким, тривожним, вле не настрашеним. Моя зболена сутність осіла на саме дно душі, обезкрилено скиглить ночами, а роки втікають, як дикі коні, залишеючи посивілу тугу. Вийти із такого стану, переродити себе, мені вдалося зедопомогою поезії. Нею лікуюсь, живу і перемагаю», — пояснює в передмові поетичної збірки митець. І підсумовує:
БІль совісті і душу зранену-
НайцІнніше, шо в пам’яті ще є,
Наосліп себе лід вечір здожену,
Знаю: зозуля мені ще кує…
