Поволі догорав останній день жовтня… Втомлене небо спиралось на землю важкими сірими хмарами. На якусь мить видавалося, що вони, переповнені тоннами осінніх сліз не втримаються і впадуть на перехожих.
Завивав Вітер… Безжально зриваючи із дерев останні самотні листочки, він, уявіть собі, наспівував веселу пісеньку, на жаль, відому лише йому. (Шановні поети-композитори прислухайтесь колись, що співає Вітер! Я впевнена, що ви почерпнете для себе багато цікавого).
Листочки, все ж, не поспішали піддаватися Вітру. Їм страх як не хотілося падати у брудні, мокрі, сірі, холодні… (б-р-р), калюжі. Ну, принаймі не сьогодні…
Аж раптом одна величезна сердита Хмара не витримана накопичення води. В ній з’явилась малесенька дірка, з якої почали покрапати маленькі краплинки. І сердита Хмара одразу подобрішала.
Але ж завжди знайдуться невдоволені… Люди-мурашки страшенно обурились:
– І знову той дощ! – бурмотіли вони.
(Ну, вибачте, шановні, – Осінь надворі!)
Люди хаотично і панічно почали ритись у своїх торбах шукаючи там парасольки. Великі і маленькі, новенькі та покоцані життям, із різними кольорами і відтінками, узорами і візерунками замерехтіли вони скрізь, – і, звичайно, привернули увагу Вітра-хулігана, який цей час, продовжував атакувати безпечні листочки.
Кольорова гамма парасольок видалась Вітру куди цікавішою.
– За ва-с-с я візмусь пізніше! – пригрозив він листкам і погнався за яскраво-зеленою парасолькою. Шукати логічного пояснення цього вибору марна трата часу. (Адже немає такої галузі психології, яка вивчала би поведінку Вітру).
Спробуй-но зрозумій його логіку, яка, можливо, нічим не відрізняється від жіночої, тобто повної відсутності логіки. (Не ображайтесь, будь ласка, високоповажні пані та панянки. Розумієте, в чому справа?! Ні? Ось дивіться: прочитають це чоловіки і зрадіють, що з їхньою безглуздою теорією погоджуються. Та ж вони цілий тиждень будуть ходити щасливі! Може навіть мусор винесуть без коментарів! А нам що? Ми ж своє знаємо: жінки – найпрекрасніші, найлогічніші, наймиліші, найчарівніші, найрозумніші, найкрасивіші, найсексуальніші, найсуперовіші створіння у цілому Всесвіті! Та якби не жінки, то чоловікам довелося б самим… Вибачте, я захопилась!).
Отже, Вітер. Він не збирався виправдовувати свій вибір, а одразу ж прийшов до дії. Опустивши такий пункт плану наступу, як розробка стратегії і тактики, Вітер взявся до атаки.
– Тук-тук, – сказав він, торкаючись вершечка парасольки. – А хто-хто під “зеленою шапочкою живе”?
Відповіді не було.
– Нормально, – обурився Вітер. – Мене ігнорують.
– Ну, ти диви, – мовчить, як партизан! Нічого, сам подивлюся! – сказав Вітер, заглядаючи під зелений дашок парасольки, з усього дуру піднявши його вгору.
А під парасолькою він, спершу, не побачив нічого, окрім величезної копи рудого кучерявого волосся.
– Ух-ти! – радісно закричав Вітер і почав перевіряти його на пружність.
Спершу охопив за кінчик довгого золотого пасма, смикнув – воно вирівнялось, – пустив – знову перетворилось у неслухняну пружинку.
– Клас-с-сно! – закричав Вітер під самим вухом у власниці “цікавої іграшки”. Але добряче посмикавши дівчину за коси, розвага розподобалась йому і він взявся за відкриття “нових граней цікавого”.
Ф-у-у-х і – Вітер в обличчя дівчині, роздуваючи руді неслухняні крутьки.
– Ой, яка гарнюня!!! – Радісно закричав Вітер. Рожеві щічки, оксамитові губки і величезні карі очі невимовно сподобались йому. А маленький кирпатий носик взагалі ледь не звів його з розуму! Вітер легесенько його торкнув, – пі-пі-п!
Але дівчина не зважала. Вона продовжувала іти кудись у напрямку відомому лише їй.
– Гей, шановна! Я ж хочу з тобою потоваришувати! – непритаманним йому добряцьким тоном сказав Вітер.
Дівчина знову ж таки не звернула увагу на пропозицію, (Можливо, вона просто й не розчула?) і спокійнісінько йшла собі далі, тримаючи зелену парасольку у правій руці, а лівою – прикривала обличчя комірцем свого довгого сірого плаща..
– Ну, стій – же, не вгавав Вітер, добряче смикнувши її за кінчик довжелезного червоного шарфа, який майорів у не ї за спиною.
Оскільки і це не зупинило вперте дівчисько, Вітер починав сердитись.
– Ти сьогодні будеш гратися зі мною? – ображено запитав затійник! – Зараз я візьмусь за тебе серйозно, – вже з попереднім громовим тоном додав Він.
Набравши по-о-овні легені повітря, Вітер дмухнув під парасольку. Не чекавши такого, дівчина не тримала її міцно, тому й добряче дістала по вогняно-рудій голівці.
Ха-ха-ха-а-а! – засміявся Вітер. – Сподіваюсь, тобі не боляче?
Але у цю мить, наче у відповідь на його запитання, потерпіла піднесла руку до маківки і почала щупати, чи не вискочила там гуля.
Гулі не було
– Ну от і добре! – подумав Вітер не переймаючись тим, що він не розрахував сили.
– А парасолька класна! Дай потаскати. – звернувся Вітер до дівчини, піднімаючи парасольку на свої дужі плечі.
Але дівчина не збиралася її віддавати. Вона міцно тримала залізну ручку.
– Що силами помірятись хочеш? – запитав Вітер самовпевнено, з усієї сили рвонувши парасольку із тендітної ручки дівчини. І поніс парасольку далеко-далеко, а потім кинув у найглибшу і найбруднішу калюжу.
– Ну що ж, – сказав Вітер, – не цікаво –з тобою гратися. Але познайомитись було приємно. Нехай тобі щастить, дівчино! Бувай здорова.
Сказав отак і полетів собі, як ні в чому не бувало. А бідолашне дівча стояло спантеличене непорушно хвилини зо дві, саме під тією хмарою, яку півгодини тому прорвало. Дірка в ній вже була величезною і з неї лилась ціла злива води. Здавалось, що хтось відкрутив усі небесні крани і, забувши про них, заснув перед телевізором.
Руді кучері геть намокли. З них стікали струмені води, яка, пізніше, затікала під комір….
Дівчина стояла під зливою, як мокра курка. (Треба зазначити, дуже симпатична мокра курка). У цей момент вона ні про що не думала, просто стояла на порожній вулиці, яка ще півгодини тому кишіла людьми-мурашками, людьми, зовсім на неї схожими. Вона стояла, закривши величезні карі очі і підставивши обличчя під зливу.
– ВИ застудитесь – почувся з-за спини тихий чоловічий голос. І раптом припинився дощ.
Дівчина не поспішала відкривати очі. Чи то через те, що їй було так дуже приємно, чи … чи побоюючись несподіваної зустрічі.
– Осінній дощ дуже холодний. – Вже знайомий їй приємний голос, наче привів її до тями.
Дівчина боязно розімкнула величезні карі очі, навколо яких пишно красувались два рядки густих чорних вій.
Перше, що побачила вона – велика чорна парасоля, яка прикривала її мокру голівку від чергової порції небесної води.
– Дякую, – сором’язливо промовила дівчина, прикривши на секунду повіками карі очі.
Потім вона, побачила до болю знайомий предмет у дужій руці чоловіка.
– Це, гадаю, ваше, – простягнувши парасольку дівчині так само як і раніше спокійно і ніжно промовив незнайомець.
– Ви мій добрий рятівник? – здивовано і розгублено запитала вона.
– Можете так вважати, – сказав він, нарешті наважившись заглянути їй у вічі.
В цю мить їхні погляди зустрілись… Здавалось, що більше ніколи вони не відірвуться один від одного.
Тепер непорушно стояли вже дві постаті: ніжна, тендітна дівчина з рудими, мокрими кучерями і кремезний, широкоплечий мужчина, ще дуже молодий, але вже із сивими волосинами у густому чорному волоссі. Вони – зачаровані магією останнього дня жовтня. Він і Вона… Дві людини, дві долі, у яких, можливо, одна душа на двох…
Спонсор допису: Цікавитесь облаштуванням власного будинку чи квартири? Тоді вам точно потрібно купити мебель за доступними цінами і великим вибором
