«… і терпіння кладу на плече». У такій образній співзвучності осені побачила світ четверта поетична збірка нашого побратима по членству в журналістській спільноті краю, отця-доктора Василя Погорецького з Копичинців «Розкрилля Любові у часі». Тут автор оспівує сутність людського буття в обіймах небесної краси.
«Безперечно, ніхто із нас не може видумати нічого нового – усе давно написано у книзі книг Біблії, – голосить автор у Передслові. – Ми можемо тільки проповідувати «добру новину», що і є Євангеліє. Поезія ж дає людям сили жити, перемагати і спасатись, вона допомагає вірити, надіятись і любити, а отже, бути щасливими. Найдорожча Ласка, яку маємо від Бога, – це час, в якому торуємо свій земний шлях до вічного Неба. Не марнуймо його, а поспішаймо творити плодоносне добро, допоки сходить сонце і горить запалена свічка».
Поезія душпастиря, котрий злучив у своїй особистості доктора теологічних та кандидата історичних наук, глибоко філософічна. Та водночас – напрочуд легка, світла й наче аж прозора на дотик, стільки у ній душі, що особливо помітне у цій збірці. Вслухаймось:
Починаємось ми із Любові
І я – маленька краплинка її…
Або:
Мить і тінь у розкриленім часі
В парі йдуть у своє нікуди.
Коріниться день на розширеній трасі,
А на кладці згубились дитячі сліди.
У віршах виразно присутній ліричний герой автора, котрий розчахнув свою душу навстріч подорожнім вітрам і всім охочим відчути неминаючий, вічний рух думки як сутності єства:
Люблю, коли приходить ранок
У світлій одежі тихих дощів,
Серце не диктує ще забаганок
І день у роздуми сам уже сів.
Цю мить затримати б мені у собі,
Вчорашній біль відпускаю назавжди,
Можна бути добрим в одній особі,
Коли затерті гріховні сліди.
Крім осмисленої й припіднесеної читачеві по-філософськи духовності, вірші отця-доктора Василя Погорецького виповнені яскравої образності та рясної метафоричності. Та й хіба може бути інакше, коли сам автор у Передслові до збірки декларує: «Віршування – це найдосконаліша молитва до Творця Неба і Землі та всього видимого і невидимого».
Як мовиться у анотації, збірка призначена для тих, хто шукає себе на дорозі життя і прагне натхненної та вічної Любові. Тієї, «в якій немає вже кінця» – так утверджує священик з чутливим серцем та проникливою душею. Він по-філософськи, обнадійливо осмислює доленосний зв’язок між тлінним та вічним:
Відболіли сліди на залишеній стежці,
Тінь одинока рахує прожиті роки,
Відбиток сльози вгніздився у серці,
Зворушлива мить цілує думки.
Холод туманить незвіданість днів,
Втуплений погляд сльозиться у стелю,
Молитовно шукаю інших світів,
Страх перед смертю життям перемелю.
Догоряє вже свічка, обпікаючи руки,
Голос віри кличе мене у дорогу,
Між земним і небесним не чую розлуки,
Мізансцена буття стирчить із-за рогу.
Анна БЛАЖЕНКО,
голова Чортківської районної організації
Національної спілки журналістів України
