Mабуть, історія жодної країни не спаплюжилась, не перекручувалась, так як прадавня і пребагата історія України. Комуністична пропаганда доводила до народу тотальну неправду, нескінченну недоговореність і мерзенну фальш, про те що найлютішим ворогом України були буржуазні націоналісти, які те і робили , що думали, кому запродати власний нарід. Анафемі піддались Мазепа, січові стрільці, воїни УПА. Відступаючи, червоні війська в 1941 році вчинили масу злочинів і насильства. Особливо криваві розправи відбулись у західно-українських тюрмах.
Прихід німців теж почався з терору проти ОУН і українського народу. Повсюдно виникають повстанські загони. Бійці УПА змушені були вести боротьбу проти двох кривавих диктаторів Сталіна і Гітлера. Певна частина молоді стояла перед дилемою: або їхати на примусову працю до Німеччини, або записуватися до дивізії «Галичини». Немало юнаків з Копичинець записались в ту дивізію. Не тому, щоби служити Гітлеру – 1943 році було зрозуміло всім, що Німеччина війну програє. У важкі і тривожні часи молодь швидше дорослішає, стає більш мобілізованою, яка здатна на самопожертву. Так буває майже завжди, коли перед народом постає смертельна небезпека. На таку самопожертву в Копичинцях пішов не один юнак, і в тому числі Лаврушко Мірко-Володимир, який в 1943 році записався в дивізію «Галичина».
Він не був ні куркулем, ні німецьким прихвоснем, як часто їх обзивала комуністична пропаганда. Звичайний, добре вихований, роботящий юнак. З малих років він знав що таке праця, між іншим був непоганим столяром, знав що не легко дістається кусок хліба, поважав своїх батьків, які любили і його. Але «нещастя» в тому, що він не був байдужим до національної гідності і любив свій народ. Влітку 1944 року радянські війська розбивають під Бродами дивізію «Галичина». Володимир попадає в полон, але йому вдається втекти додому. В ті тяжкі часи вдома він переховується майже рік. Виходу нема: або далі продовжувати боротьбу, або здатися сталінським сатрапам. Він обирає перше. В УПА воював недовго, через кілька місяців він героїчно загинув. …
Червнева тепла ніч 1945-го, довкола тихо, тільки чути спів солов´я. Все давно спочиває від денних турбот, тільки соловейко не стихає, і йому байдуже до людських тривог – пора співати, і він співає. Така гарна, мила ніч… Як спокою хочеться і мирної праці, як втомила юнака ця кривава борня, якій не видно кінця. Вже багато друзів полягло, а краща доля щось не дається чути. «Невже і я так загину?» – подумав Мірко – по бойовій кличці Беркут. Вже двадцять три роки минуло, а здається що ще недавно ходив до школи, коли старша сестра Ганна вчила писати, а батько навчав столярної роботи. Закарбувались у пам´яті батькові розповіді про відважних козаків і січових стрільців. Здається, це все було вчора. Літа збігають, а спокою нема. «Ох, як дорого я заплатив за спокійне життя, нехай буде бідне, але свобідне», – думав Беркут. Та не знав юнак , що незадовго він заплатить за той спокій найдорожчим…
Спокій, в якому немає вороття. Здавалось би що треба так багато і так мало для свого спокою, але в той час про це не думалось. Через пару хвилин до «Беркута» підійшли його побратими: провідник Сомко, Літун і Орисько. Цієї суботньої ночі вони мають зустрітися з людьми які їм допомагають. Рівночасно Літун хотів на хвилинку глянути на свою трирічну донечку Лесю. По дорозі всі четверо зайшли додому Беркута. Мати зустріла їх з тривогою. Мірко переодягнувся в чисту білизну, ще й пожартував – і пішли з хати.
Мати ще довго стояла на порозі, дослуховувалась до тривожної ночі. Хлопці скоро повернули на подвір´я Клизуба. Не встигли вони підійти до сінешніх дверей, як з усіх боків почулося: « Стой, руки вверх!» Отже – засідка, хтось видав. Хлопці розбіглись в різні боки. Беркут з кулеметом встиг залягти на городі. Почалася стрілянина. Відбивався тільки один кулемет Беркута. Засадники вимагали здатися, але відповідь була одна: «Згинь проклята большевія!» – і клекіт кулемета. Один із «стрибків» прицілився в спину Беркута. Кулемет героя затих , я в якусь мить здалось, що все затихло, і соловейко не співав. Через декілька хвилин знову почувся голос: «Сдавайся, бандит проклятый!», але у відповідь пролунало: «Слава Україні!».
І знову затарахкотів кулемет. Засадники до ранку не наважувались приступити до мертвого тіла воїна. Сусіди не спали, не спала і стара Онуфрейчиха, жінка не знаходила собі місця, серцем чула, що сталося нещастя… Цілий день чекісти робили обшуки у селі. Коли біля убитого зібралось декілька жінок, кагебіст Шалудько підійшов до Беркута, глянув на його красиве обличчя, його буйне волосся і грубо вилаявся: «Красивая б… , бандеровец проклятый», і став своїм брудним чоботом на обличчя убитого, та так що аж кров потекла. Кати не дозволяли його похоронити. На городі тіло пролежало кілька днів. Потім голова сільської Ради привела двох чоловіків, які похоронили хлопця там, де був убитий. Через якийсь час сотник УПА Рубач склав пісню на честь героїчного вчинку нашого славетного Беркута на мотив пісні «Повій, вітре, на Вкраїну».
Тиха нічка над землею,
Світить місяченько.
Десь у гаю за містечком
Співа соловейко.
Городами Беркут їде,
Вдолі блистить річка,
Блистить кулемет на плечах,
Кулеметна стрічка.
«Постой, кто идет» – москаль крикнув,
А Беркут лягає,
Вже не чути соловейка,
Бо кулемет грає.
І в червоних кулемети
Затарахкотіли,
«Сдайсь живой, бандит проклятий!»
– Москалі кричали.
«Геть, проклята большевія!»,
– Беркут одвічає, Крикнув:
«Слава Україні!»
І далі стріляє. Вийшла стрічка, він у ранах,
Вийшли всі набої, Крикнув: «Слава Україні!»
– Так гинуть герої.
Спи, герою, спи спокійно,
Сину України .
Хоч ти згинув, та ця слава
Ніколи не згине.
КОПИЧИНЦІ Б. ДОМАНСЬКИЙ БЕРЕЗЕНЬ. 1992
P.S. Ми маємо пам’ятати українських героїв, маєм знати що самопожертва заради своєї Нації та Батьківщини відбувалась і в рідних Копичинцях, і наше місто має своїх героїв, своє героїчне минуле. Копичинці – патріотичне місто. І ми своїх патріотів і героїв не забуваємо.
Спонсор допису: У вас є власний персональний комп’ютер, але немає спеціалізованих меблів? Дізнайтесь більше про компьютерные столы і виберіть найкращий варіант для себе
