Сьогодні трохи раніше пішов з редакції, аби встигнути на зустріч з другом, який приїхав до Києва з робочим візитом. Крім того, вирішив провести йому екскурсію містом. Здибалися з Сашком біля глобуса на Майдані Незалежності. Затим вирішуємо піти кудись кави попити, але в якомусь скромненькому закладі – студенти ж, як-не-як… Дивлюся навкруги, помічаю якусь кавову місцинку на вулиці Костьольній. З назвою вулиці одразу пригадалась звістка, прочитана днями в Мережжі, що десь тут, начебто, міститься галерея національного вбрання та атрибутів, а керує нею уродженка Копичинців Марія Зарембська.
Підіймаємося вгору по одній з найтихіших вулиць галасливого центру мегаполісу. Сашко ділиться останніми планами на майбутнє. Я уважно слухаю і так само уважно приглядаюся до кожної вивіски, аби не проґавити потрібну мені хатину з вишиванками. Не доходячи до костелу Св. Олександра (до речі, саме в газету цього костелу я колись написав про Копичинецький костел Успення Марії), з правої сторони, якщо підніматися з Майдану, на виході до напівпідвального приміщення стоїть вивіска з написом великими червоними літерами «Рідна хата». Зайти туди не спричинило жодних вагань, от лишень тьохкало серце від думки, що через декілька секунд можливо пощастить зустріти рідну копичинецьку душу.
Сходимо з Сашком до підвального виставкого залу, заглядаємо з-за порога. «Заходьте! У нас відчинено», – закликала теплим словом до хатини якась (на той час була мені невідома) літня жінка. Ми не стали чекати і миттєво переступили поріг. «Добридень!» –викрикнув я, й оте «добридень» вийшло таким промовистим, неначе говорив його у мікрофон на День молоді. «Добридень, хлопці! – втішилась жінка. – Так гарно по нашому кажете. А ви часом не з Тернопільщини?». Ми посміхнулись їй у відповідь: «Так, з Тернопільщини. Мене звати Павло, а це Сашко. Ми з Копичинців!». Жінка дуже втішилась, і я одразу зрозумів, що це пані Марія Зарембська. «Дивно, що ви мене знаєте, – дорікнула вона мені, коли я про всяк перепитав, чи вона дійсно Марія Зарембська, – я ж навіть встигла деякий час попрацювати вчителькою у першій школі. А Богдана Зарембського ви ж знаєте? Так це мій брат!». На що ми відповіли, що знаємо пана Богдана, але так як обоє випускники другої школи, то вчитися під його директорським покровом нам не довелось.
Пані Марія, як було написано вище, вже чимало літ прожила. Лише у Києві мешкає протягом останніх 25 років. На стінах «Рідної хати» висять її фотографії у молодому віці, багато нагород та грамот. «Он, дивіться, скільки у мене грамот, – хвалиться господиня надбаннями. – А от допомагати у підтриманні музею ніхто не хоче». Вона на мить замовкає, потім згадує те, як мало не закрили її виставкову хатину через дуже високі податки. Затим веде нас в іншу кімнату, де знаходяться також не менш цінні роботи її життя, і, повертаючись, показує на благодійну скриньку. Ми хоч і студенти, та невеликою копійкою таки залишили свій внесок у подальшу розбудову музею українського славного вишиття.
Проходячи повз просвітницькі ґазети та журнали, Марія цікавиться у нас, хто з яким візитом у Києві. Почувши, що я тут навчаюся новинарської справи й хочу зробити матеріал про неї, просить зачекати до іншого часу. Бо зараз, мовляв, має справи. Я слухняно погоджуюся. «Про мене багато писали, – каже пані Марія, – ось, гляньте». Показує нам скріплені аркуші, де на кожному, починаючи від 1984 року, написані назви матеріалів у пресі та їх дати опублікування. Дає кожному газету «Слово Просвіти». В одному із журналів я побачив світлину з Аскольдом Лозинським. «Аскольд також з Копичинців, – розказує жінка, – народився в США, але його мама, Марія Сафіян-Лозинська, з рідного нашого містечка. Ось тут про нього написано, – показує книжку Богдана Савка «Копичинці: Мандрівка через століття. – Про мене також у цій книжці вміщена стаття». Марія Зарембська швидко перегортає сторінки, коротко розповідаючи про своїх родичів, котрі загинули у полум’ї воєн.
На тому екскурсія закінчується, і тривала вона не надто довго. Видно було, що пані Марія поспішала, адже після прощання зачинила хатину. Після теплої зустрічі із землячкою, яка всі серцем відстоює Україну в столиці, ми з Сашком подалися на Поділ, аби випити запланованої кави…
Більше інформації про Марію Зарембську і її «Рідну хату» слід найближчим часом чекати на сторінці Копичинців. Сьогодні ж пропонуємо читачам моніторинг найцікавішого про неї:
«У цій майстерні («Рідна хата») зібрані близько п’ятисот унікальних робіт, вишитих нею за півстоліття. Зокрема, це автентичні орнаменти усіх регіонів України, а ще сучасний модельний національний одяг від Марії Зарембської. Все життя присвятила вона мистецтву української вишивки та своєму дітищу “Рідна хата”. Переконана: вишивку треба вдосконалювати, розвивати, модернізувати. В живописі, скульптурі, архітектурі, музиці є свої сучасні шедеври. Чому цей вид мистецтва й досі має триматися на прадідівському рівні? У чому зустрічаємо іноземних гостей в аеропортах? У костюмі вісімнадцятого століття. Ось і створюється уявлення про Україну як про червоні шаровари, примітивні вишиванки та віночки однієї конфігурації, вважає майстриня. А втім, про все по черзі.
Якось у Києві під час святкування однієї з річниць української незалежності організували велику виставку вишивки. Окрім історичної спадщини, там демонстрували вироби майстрів з усієї України. Одна з іноземок, високоповажна пані, захотіла придбати вишитий лляний костюм зі складнющими візерунками, прошвами та мереживами. З майстринею вона говорити не захотіла, а тільки висловила своє бажання через перекладача.
Автор роботи Марія Зарембська відмовилася продати костюм, чим вельми здивувала оту даму, котра вважала, буцімто за гроші можна отримати все. Покликали Марію Іванівну, і через перекладача пані почала торгуватися, увійшла, як мовиться, в азарт. Урешті-решт почала обурюватися, що не задовольняють її примхи. Та Марія стояла на своєму. Ніяково усміхнувшись, перепросила: “Поясніть, будь ласка, цій жіночці, щоб не ображалася на мене, бо я хочу, аби всі мої роботи залишилися в Україні. Тому й не продаю їх…”
У Марії Зарембської жодна робота не повторюється, одна-єдина: хай то скатертина чи рушник, або ж сорочка, костюм… І кожен виріб — витвір мистецтва. Чорно-червоні, синьо-жовті, білим по білому… Неповторна техніка вишивання: хрестик, напівхрестик, ретязь, штапівка, кривулька, зерновий вивід, низинка, лиштва, простіше кажучи, гладь. Під час огляду виставок доводилося спостерігати, як деякі відвідувачі обережно торкалися опуклостей візерунків, зацікавлено зазирали на зворотний бік, дивувалися чистоті роботи. Всі праці майстрині є в ілюстраціях, спеціалізованих енциклопедіях, каталогах народно-прикладної творчості. Все, що за своє життя вишила Марія Зарембська (а це майже 500 сорочок, штор, скатертин, рушників), зберігається в невеличкому приміщенні на вулиці Костельній у Києві. Своєрідний музей називається “Рідна хата”. Власне, частина робіт пані Марії ще за часів Радянського Союзу потрапили в Український фонд культури та Державний музей літератури. Тоді ж деякі роботи придбав (зокрема скатертину “Подільська легенда”) Московський музей декоративно-прикладного мистецтва. А до Індії поїхала скатертина “Чари кохання”. Вироби художниці прикрашають фонди Музею етнографії міста Львова, Музею Гуцульщини, що в Коломиї. Вони всі подаровані, бо жодного з них Марія Іванівна не продала. Це її принцип. Вишивки Зарембської знані за кордоном, її не раз запрошували на викладацьку роботу до художнього училища народно-прикладного мистецтва, спеціалізованих вузів, але вона відмовилася.
— Розумієте, за освітою я педагог і знаю, скільки часу доводиться витрачати на роботу з паперами, без якої не обійдешся. Плани, методичні розробки, конспекти, щоденники, реферати, оформлення досвіду роботи тощо,— каже жінка.— А так я займаюся улюбленою справою, практикую і навчаю інших саме в процесі шиття.
— Узагалі вишивку вважають нашим оберегом…
— Безумовно! Адже це найдавніший вид мистецтва, коли вишивали ще не металевою голкою, а з риб’ячої кістки. Кожен елемент малюнка щось означав: сонце, воду, землю, берегиню роду, дерево життя… Я переконана: вишивку треба популяризувати. Гуртка, якщо він і є в школі, недостатньо. Діти нині факультативно вивчають народознавство, а треба пізнавати руками, опановувати національні ремесла не лише технічно, а наповнюючи духовно…
— Про вишивку збереглося чимало народних повір’їв, зокрема й те, що сорочку для нареченого має готувати сама дівчина. Та й весільних рушників не повинні були торкатися ні мати, ні подруга. Нині ж дехто користується фабричними, з намальованими орнаментами…
— Ото ж бо й воно. Голка й нитка — символ міцності. Вони скріплювали сім’ю. Вишила нареченому сорочку — і немов “пришила” його до себе. А мережила ж із любов’ю, з думками світлими, вкладала, як нині модно казати, позитивну енергетику. Гляньте: хіба колись було стільки розлучень і непорозумінь у сім’ях? Хіба батьки залишали своїх дітей? Ось вам і оберіг… Нитка з голкою мають також магічну силу — знімають найсильніший стрес, заспокоюють, відвертають від поганих думок… Хоч яким гірким було життя наших прапращурів: і кріпаччина, і війни, і злигодні, а рушники вишивали з оптимізмом, і вигравали яскравими нитками на них і квіти, і ластівки, і голуби, й сонце.
— Колись на Закарпатті, Покутті, в Прикарпатті чи Надзбруччі за вишивкою на рукаві можна було прочитати, хто ти, звідки, чийого роду, бо малюнок слугував своєрідним кодом. Був у роду один візерунок, а виходила дівчина заміж — і до нього додавався ще один… І так з роду в рід, з покоління в покоління. Для кожного регіону були характерні поєднання кольорів, орнаменти. Чи справедливе твердження, буцімто за вишивками можна вивчати вподобання великих людей?
Історія нашого народу невід’ємна від долі її особистостей. Я мала щастя тримати в руках реліквії — одяг чи фрагмент візерунка із сорочки видатної постаті. Є відтворена мною на основі клаптика, якого дали в Лаврі, Мазепина сорочка. Вишила я й сорочку Павла Полуботка. А ось таку носив Іван Багряний.
— Чи не здається вам, що нині склалася парадоксальна ситуація: іноземці цікавляться нашою культурою, традиціями більше, ніж ми самі?
— То не зовсім так. Іноземців дивує вишивка, бо у них такого немає. Це для них незвично. Але вони не сприймають її за мистецтво. Мистецтво для них — живопис, а вишивка — копітка праця, екзотика. У деяких представників західнослов’янських країн, приміром, чехів, сербів, словаків, болгар, цей вид мистецтва трохи зберігся. У нас, в Україні, є багато майстринь, які навчають цьому мистецтву. Це основа доброго смаку, що невід’ємно пов’язана з вихованням підростаючого покоління.
Діти Марію Іванівну люблять, тягнуться до неї. Таке враження, що вона своїм талантом, добротою “пришила” їх до себе. Скількох шибеників буквально витягла з дитячої кімнати міліції. До слова, цього мистецтва Марія Іванівна навчала й курсантів військових училищ. Запитала її про це.
— А чому ви дивуєтеся? Хіба не знаєте, що офіцери царської армії вишивали?— усміхається художниця.— Так, так. Тільки в книжках про це не прочитаєте. Погано, коли інколи у нас історію, культуру подають вибірково. Отож і читаємо лише про дворянок та міщанок з п’яльцями.
— Персональні виставки вимагають значних матеріальних витрат. Хто вам допомагає?
— Я давно пенсіонерка. А ось коли працювала в модному салоні художником-модельєром з трикотажу і отримувала добрі гроші, то оплачувала все, зокрема й оренду. Та коли вперше дістала пропозицію щодо персональної виставки в Українському домі (була вже на пенсії), мені сказали знайти спонсора, щоб оплатив оренду залу. Я розсміялася: чекайте, може, ви мені повинні щось дати за те, що користуєтеся моєю працею? Та Бог із ним. Нині в мене музей власних робіт. Щоправда, замало двох кімнаток. Приходять люди подивитися мої роботи безплатно. Я й екскурсії проводжу для тих, хто детальніше цікавиться вишивкою. Назвала свій музей “Рідною хатою”, бо тут усе мені рідне. Хочу, аби кожен, хто сюди завітає, відчував дух української оселі.
– Хто Вас навчив вишиванню, пані Маріє?
– Мама. У дитинстві я була дуже енергійною, навіть неспокійною. І от мама, аби втихомирити, переключила мене на вишивання. Тому я добре розумію малих шибеників, які не знають куди подіти свою енергію.
– А власних дітей навчили вишиванню?
– Так склалося, що за творчістю у мене не лишилося часу для себе. Я все життя прожила сама. Одного разу, уже тут в «Рідній хаті» стався досить повчальний для мене випадок. Того дня телегрупа знімала на відеоплівку наші заняття і режисер запитав мене: «Маріє Іванівно, у вас є діти?» Я відповіла, що немає. Почувши це Маринка Медведовська обурилася, вона і сказала: «Як це, Маріє Іванівно, а ми, по-вашому чиї діти?» Після того випадку мені нічого не залишалося, як визнати себе багатодітною матір’ю. Стільки тепла від дітей я отримую: вони мене на всі свята вітають, на день народження завжди приходять… Якось один курсант зайшов, вітається й так пильно дивиться мені в очі: «Маріє Іванівно, ви мене не впізнали? Так я ж до вас вчитися вишивати ходив». О, ці хлопці! Коли на Лук’янівці було військове училище зв’язку, до мене на заняття дванадцять курсантів звідти ходило…
– Дивина та й годі!
– Атож. І їхній командир спочатку не вірив, що хлопці по суботах справді ходять вишивати. Вони мене просили: «Підіть в училище, будь ласка, і скажіть, що ми до вас ходимо». Я пішла і порозмовляла з їхнім безпосереднім командиром – полковником Спєрічевим. Він був такий привітний до мене, намагався говорити українською. Я бачила, що це йому досить важко вдається і просила розмовляти російською. А він: «Хлопці про це просили». Так от ті колишні курсанти й тепер не забувають «Рідну хату». Недавно з Одеси приїжджав Максим Бабич. Він розповідав, що вишиває своїй нареченій костюм, у якому вона піде до шлюбу. А я все не можу забути, як на день Києва мої хлопці повдягали вишиванки й великим гуртом ходили вулицями. Люди не могли від них очей відвести…
– Знаю з робіт мистецтвознавців, які писали про Вашу творчість, що саме до чоловічої вишиваної сорочки ви ставитесь з особливою пристрастю…
– Мені пісня народна пригадалася, де є такі слова: «Ой, Іване, мій Іванку, одягни ти вишиванку. Хай сміються вражі люди – свято в нас з тобою буде». Здається, цією піснею все сказано. Справді ж бо вишиванка – то дарунок нашому народові від Бога. Я помітила, що саме діти відчувають це по-особливому. Пригадую Сергійка Головка, який був ще зовсім маленьким, я дала йому вишиванку. Носив він її цілий день, увечері мама попросила зняти, а хлопчик як заходився плакати, нічого вдіяти не можна. Довелося відступити. Сцена спротиву повторилася перед сном, коли мама попросила зняти вишиванку. Хлопча плакало: «Дай ту сорочку, я буду в ній спати…» То треба бачити, яке радісне здивування переживають матері хлопчиків, коли ті беруться за голку. Вони не можуть повірити, як забіяка, зірвиголова, той, що систематично пропускає уроки, може сидіти тихенько й зосереджено накладати на полотно візерунки.
– Ви все про хлопчиків розповідаєте. Невже дівчатка не ходять до вас?
– Чому ж… Я ними завжди горджуся. Були серед моїх учениць дві дуже талановиті дівчинки: Женя Полякова і Марічка Жихор. Ще навчаючись в школі, вони мали свої професійні виставки. Одного разу напередодні свята української мови й писемності Женя Полякова попросила в мене вишивані костюми одразу для всього свого класу. Діти вбралися. То було настільки красиво, що їм не давали проходу ні інші учні, ні вчителі. Мені завжди хотілося показати це наше велике диво – вишиванки – всьому світові. Жоден народ не має такого багатства.
– Розповідають, що мер французького міста Тулузи із задоволенням одягав у сорочку, вишиту Вами…
– Було таке. У Тулузі відбувалася моя виставка. Я була дуже щаслива, коли спостерігала реакцію французів. Їм дуже подобалися вишиванки. А я тоді була готова плакати від усвідомлення, що виросла на такій благодатній землі, як наша Україна. Якби народилася в іншому краї, то чи ж торкалася б такої краси, яку народ наш творить своїми візерунками.
– Багато хто дивується з того, що ви ніколи не продаєте своїх робіт. Чому?
– За найбільші гроші не можу того зробити. Пояснення просте: коли впродовж двох-трьох місяців вишиваю сорочку, то вкладаю в неї всю душу. Так сталося, що мої роботи – то моя сім’я, мої діти. А дітей не продають. Чому наші люди, виїжджаючи в еміграцію, брали з собою вишивані сорочки, рушники? Бо розуміли, що без них життя неповноцінне. Ні дім, ні душа без вишивання не матиме захисту. Що тут казати, я знаю, що в цьому унікальність української нації, яка вишиванням «пришила» себе до рідної землі. Я б не казала цього, якби щодня не бачила, з яким захопленням люди реагують на космічне диво українських орнаментів. Вони не просто споглядають красу, а й просять порад, консультацій, просто візерунків.
– Чи виходили друком книги із вашою орнаментикою?
– На жаль, ні. Я лише мрію про них.
Використані джерела:
http://www.kreschatic.kiev.ua/ua/2971/art/35707.html
http://ukrgazeta.plus.org.ua/article.php?ida=1951
