Субота… ранок… треба їхати до родичів, а так хочеться поспати і, після вчорашнього, сьорбнути пива. «У сурлі мов коти по…», згадується Лесь Подерв’янський. Добре, що до метро недалеко йти, а там одна пересадка і на «Політесі» маршрутка. Київ – ніби невелике місто, не те що Чикаго, Нью-Йорк чи якийсь інший мегаполіс, але таки більший за Копичинці. Поки з одного берега на інший доберешся, то часу багато пройде.
Піша п’ятихвилинна прогулянка, 50 копійок, і слухаєш гуркіт коліс у череві підземної гадюки. Вмикаєш гучніше плеєра і намагаєшся відключитися від будь-яких думок, а, може, додивитися перерваний вранішній сон. На Південному мості, як завжди, оглядаєш красу Дніпра по обидва його береги. Коли б не проїжджав через річку і у якому би стані не був, все одно милуюсь красотою берегів. З одного боку, на високих пагорбах видніється незмінна дзвіниця Лаври, з іншого – спальні масиви. Посередині одинокі острівки зелені, що чимось нагадують вербу посеред ставу на Нічлаві. Краєвиди зникають через 30 секунд і знову підземні нутрощі столиці… Слухаємо музику.
Станція метро «Політехнічний інститут». Вибираюся нагору. От зараз маршрутка має підійти… Дивлюся поперед себе і очам не вірю: чи то бажання пива галюцинації створює, чи ностальгія за рідним містом! Бачу вивіску микулинецького пива. Пропускаю маршрутку, йду переконатися, чи не привиділося.
Таки воно – Микулинецьке! Але, шкода, – наливайка закрита. Медове, рисове, світле – як удома, тільки на розлив і ціни трохи не такі (що поробиш, затрати на логістику і таке інше). Цікаво, а смак буде такий же як удома, чи ні? Всеодно не дізнаюсь – зачинено… Не буду брати іншого пива, принаймні сьогодні, бо ним душу не обдуриш, та й не буде воно «Микулинецьким». Сідаю у маршрутку і сумно споглядаю на зачинену наливайку.
Хто живе недалеко від району Політеху, зайдіть і перевірте, чи справді там микулинецьке пиво чи ні. То як виходите з метро, трохи вправо і зразу через дорогу. Якщо справжнє – виділю час поїхати сьорбнути «смаку дитинства» 🙂
