Андрій Підлужний – професійний музикант, обдарований телеведучий і продюсер відомий насамперед гуртом «Нічлава». Також Андрія знають як ведучого «Хочу і буду» на каналі «1+1», як діда Андрона з «Молочних братів» на М1. Сьогодні він успішно продюсує декілька проектів на телеканалах «Сіті» і «Кіно», зокрема, конкурс телеведучих «STAR Сіті». Копичинцям ця людина є дуже близькою, так як назва його гурту походить від нашого озера. Зараз «Нічлава» надалі продовжує творити музику, останньою роботою є кліп з гуртом «Тартак» на пісню «Не кажучи нікому», написану спеціально до дня УПА. Цю прем’єру бачила і молодь Копичинців на «Козацькій вечірці».
Де, коли і для чого з’явився на світ Андрій Підлужний?
Судячи з усього, з’явився я від великої любові. Якщо не впадати в подробиці того, що мене вважають зачатим на «морській хвилі», то типовим є також те, що за знаком зодіаку я Водолій.. При народженні у батьків трапився резус-конфлікт. Перебуваючи у стані клінічної смерті, був майже не живий. Можна сказати, що я народився у сорочці. Маючи нагоду, хочу подякувати пану Сміяну, котрий, за розповідями моїх батьків, вернув мене до життя. Саме від того часу, коли я вдихнув перше повітря, прожив вже 33 роки.
Як пройшло твоє дитинство?
Не можу сказати, що воно було дуже яскравим. Найбільше запам’яталося моє перебування у бабусі в Житомирській області, а саме в селі Стрижівка. Тут постійно збирався «клондайк» цікавих людей з різних міст бувшого Радянського Союзу, тобто і з Москви, Ленінграду та ін. Мені там дали прізвисько Бандера. Я постійно залякував їх, розказував історії боротьби проти російської мови і в моїй присутності вони завжди розмовляли виключно українською мовою. Ламаною українською, звичайно, але українською. За це вже була так звана повага. Але парадокс у тому, що моя боротьба за українізацію рідної землі марна. Бо є така польська приказка – «нє в дупі нє в главі». Так і повторюється одне і те саме. Згадати, для прикладу, події на Майдані. Тоді я говорив все від душі, а не заради місця під сонцем чи, як то кажуть, для «кормушки». От, а пісню «Вставай сонце» зі словами «вставай, вставай, сліпим очі відкривай» сприймали насамперед як опис природи, а не виключно патріотичну пісню. От такий відбувся абсурд.
Ти був слухняним учнем у школі?
Ні, не зовсім. До четвертого класу я був «зірвиголова» і мав багато проблем. Пам’ятаю, як у першому класі ми з «колєгою» умудрились побити п’ятикласника. Ми постійно влаштовували бійки. До того ж, в класі були змагання на титул крутішого за місяць, де потрібно було проводити певні випробування, створювати бійки та ін. Потім я трохи зупинився і вернувся до навчання, але ненадовго. В десятому класі знову виникли невеличкі проблеми, прогулював заняття і не міг собі в тому відмовити. Словом, було цікаво в школі.
А музичну освіту де отримав?
Почнемо з того, що я спочатку займався професійним футболом у Тернополі. Крім футболу, займався ще музикою, а потім з папкою для сольфеджіо приходив на тренування, що викликало сміх у футболістів. Мене також дуже дратувало це, але відчував відповідальність перед мамою, яка хотіла, щоб я грав на скрипці або на роялі. Мама була проти футболу. Кар’єра футболіста могла розвинутись, так як багато спеціалізованих шкіл запрошували, але батьки мене не відпустили. Більше того, я отримав серйозну травму. Цікавим є те, що зараз пересікаюся зі своїм першим тренером Ігорем Бабінчуком, який є керівником команди «Арсенал» (Київ). Ми з ним товаришуємо і до сьогодні, також я підтримую дружні стосунки з його сином, Дімою Бабінчуком.
Щодо музики, то не можу сказати, що вона була чимось великим для мене. Це радше був внутрішній поштовх, де основну роль зіграв вуличний фактор. Я провчився 8 років по класу гітари. В першу чергу, це була мамина настанова. А потім ця гітара, від якої я відхрещувався, почала приносити мені в житті певні дивіденди і відомість. У своєму під’їзді в Тернополі я описав всі стіни віршами. Натхнення приходило в той момент, коли ти того не чекаєш. Бо неможливо писати тоді, коли перед тобою лежить аркуш паперу і ти намагаєшся щось написати.
Де ти здобув вищу освіту?
Я закінчив ТЕІП – Тернопільський експериментальний інститут психології. Не знаю, яку зараз він носить назву, але в мене освіта ліцензована. Щоправда, диплом синій, але з іншої сторони червоного я не дуже й хотів. У нас тоді був дуже гарний викладацький склад. Моя кінцева професія – практичний психолог. Проте, за фахом ніколи працювати не доводилось. Психологія дуже лякає людей, це для них щось космічне, а потім виникають такі чутки, мовляв, Підлужний – відьмак і тому подібне.
За яких обставин познайомився зі своєю дружиною?
Познайомився з дружиною ще до вступу в інститут. Якби на той час хтось сказав, що вона стане для мене дружиною, то я би довго сміявся. Але настав момент, коли зрозумів, що не можу без цієї людини і ми, довго не думаючи, швиденько одружились. Не носив квіти, в кіно водив, не приходив на зустрічі. В мене було все набагато простіше, в якісь степені можливо і банальніше. Хоча й не настільки банально, бо я дістав для дружини справжній едельвейс, такий як у легенді. Щоправда, його засушеним знайшов, але то вже не рахується (Сміється – Авт.).
Чи пам’ятаєш коли заробив перші гроші?
Гроші заробляв різноманітними шляхами. Раніше ми їздили колись на курси валют, в Москву та ін. Це були перші заробітки, а потім вже, звичайно, була музика. Близько двох років ми працювали в нічному джаз-клубі «Нічлава», де здобували певний музичний досвід. Крім зарплатні, мали додатковий заробіток від замовлень людей, які просили повторити ще раз якусь нашу пісню.
А чому залишили собі назву «Нічлава» і звідки вона походить?
Так, ми залишили собі назву джаз-клубу. А походить вона від назви річки Нічлава. Ця річка бере початок у Теребовлянському районі. Я цікавився нею і виявилось, що вона є дуже специфічною. Нічлава має два лиця. Попри свою спокійність і лагідність вона є дуже небезпечною. Часто трапляється таке, що люди лишаються в ній назавжди. У якийсь момент, протягом певного часу в Києві, я подумував, що та доля і мене чекає.
Якого компоненту завжди бракує для повного щастя?
Спокою. Все ж таки, Київ – індустріальне місто, де постійний рух. Останнім часом намагаюсь уникати великі компанії та місця, де багато людей. Мрію мати хоча б один день на тиждень для того, щоб повністю присвятити своїй сім’ї і синові. Цього компоненту мені завжди бракує, так як навіть у суботу працюю.
Що ти побажаєш мешканцям Тернополя?
Мешканців Тернополя, то дуже голосно сказано. Закордоном їх набагато більше, ніж в Тернополі. Хотілося б, щоб Тернопіль завжди було специфічним і найчистішим містом. Щоб побільше було талановитої молоді, які б не боялися їхати сюди і крутити «столічним» роги, які насправді всі аморфні, занадто сучасні з плеєрами у вухах і з тирсою в голові. Нехай більше тернополян приїздить, а в Києві їх вже чимало. От коли буде столиця на 90 відсотків україномовна, то я повірю, що можна змінити Україну на краще.
Кому ти за все щиро вдячний?
Звичайно, своїй мамі. Та мільйон є таких людей, яким є вдячний. Навіть Кузьмі, з яким я вже від 2004 року не спілкуюсь, також вдячний. Бо щоби не трапилось в житті, це все урок і якщо я живий, то це вдалий урок. Всі невдачі потрібно сприймати як безкоштовний урок, бо головне, що ти залишився живий. Я вдячний багатьом людям, а в першу чергу своїм ворогам.
Біографія:
Андрій Підлужний народився 2 лютого 1974 року в місті Тернополі. Закінчив Тернопільський експериментальний інститут психології по спеціальності практичний психолог. У дитинстві займався музикою і футболом. Грав у тернопільській «Ниві» і мало не став професійним футболістом. Натомість, став відомим музикантом, телеведучим і продюсером.
Музичний дебют Андрія Підлужного відбувся у тернопільському нічному клубі «Нічлава», де його гурт, «Нічлава Блюз», здобув прихильність та палку любов шанувальників. У 1992 році він їде ще з одним учасником гурту до Києва, де там пробують свої творчі сили. Але, перетерпівши низку невдач, «Нічлава» не зупиняється, продовжує працювати і дуже скоро завойовує повагу. Згодом, Андрій стає учасником гурту «Скрябін», з лідером якого, Андрієм Кузьменко, через зраду останнього не спілкується вже 2 роки.
Андрій Підлужний був ведучим таких популярних телепередач як «Хочу і буду» на 1+1, «GutenMorgen», «Молочні брати» на М1 та інші. З 2005 року він успішно обіймає посаду продюсера програми «Star Сіті» на одному з київських телеканалів.
Разом з дружиною Людмилою виховує сина Давида, якому 9 років.
– Андрію, розкажи про свій старсітівський проект…
– «STAR Сіті» – це величезний конкурс телеведучих, який триває вже більше півроку. Проект доволі простий. Умовно кажучи, це ті ж самі «7 нот», тільки подані дуже просто і, що головне, цікаво. Кожен охочий віком від 15 до 55 років має можливість спробувати себе в якості телеведучого. Для цього нічого не потрібно – просто заповнити і відправити анкету, а потім, залежно від виступу в ефірі, отримати певну кількість інтернет-голосів від глядачів.
Коли я був у Тернополі, такої можливості потрапити на телебачення не було. Тому я роблю цю програму, аби люди відчули, чи їм і справді потрібне телебачення. Є ще один специфічний момент – взаємодія людини з відеокамерою. Бо буває таке, що на вулиці людина дуже весела, а коли стане перед камерою, так одразу «накладає в штани».
Учасники нашого конкурсу тиждень перебувають у шкурі телеведучих, а потім, коли вони залишають проект, їхньою роботою пишаються рідні та друзі. Думаю, для цього варто прожити 7 днів, причому не платячи ніяких грошей.
Є багато різних шкіл телеведучих, у яких незрозуміло чого вчать. Тож якщо порівняти їхніх учасників і моїх, старсітівських, байдуже, яких саме, навіть найгірших, – у будь-якому випадку мої виглядають краще за тих. І це тому, що ми даємо учасникам можливість повірити в себе і зрозуміти, що насправді працювати перед камерою не страшно. Перед програмою я розповідаю їм смішні історії з досвіду діда Андрона, а вони починають забувати про страх і, виходячи в ефір, намагаються закохати в себе не двох-трьох людей, а весь світ.
– Це ваш власний формат чи адаптація зарубіжного досвіду?
– Ідея формату «STAR-Cіті» належить виключно мені та телеканалу «Сіті», а в здійсненні, уточненні та реалізації проекту брали та беруть участь працівники телеканалу.
– На сайті каналу керівники проекту «STAR Сіті» закликають глядачів надсилати новаторські та бізнес-ідеї. Чи надходять подібні пропозиції?
– Кожен із учасників залежно від можливостей і бажання перемогти відкриває в собі «новаторський» потенціал. Наприклад: «Якщо ти хочеш отримати найсвіжішу інформацію про кастинги, зйомки та високооплачувану роботу! Надсилай повідомлення на номер 4444, з позначкою “STAR 7”» і т.д.
– Наскільки дорогий проект «STAR Сіті», які кошти у нього вкладені?
– Він є дуже дорогим, у першу чергу для мене. Я в ньому 7 днів на тиждень! Не маю звички публічно обговорювати питання коштів, рівно як і вішати на балконі сателітарну антену, яка є сигналом для злодіїв…
– А як розподіляються кошти від інтерактивну? Хто займається підрахунком голосів за конкурсантів?
– Відповідь на ці питання з величезним задоволенням вам дасть наш інтерактивний партнер, а саме ЗАТ «Український мобільний зв’язок».
– На сайті проекту є попередження: у випадку спроби збільшити кількість голосів неофіційним шляхом учасники будуть зняті з конкурсу. Це запобіжний захід чи такі випадки справді були?
– Звичайно, в нашій країні не було прецедентів, коли би залишили відкриті двері в автомобілі і хтось часом не сів. Так і в нашому голосуванні – ми були змушені вжити запобіжних заходів, бо охочих зайти у відчинені двері було достатньо.
– Які завдання стоять перед молодими старсітівськими ведучими? У чому найбільша проблема конкурсантів?
– На першому етапі конкурсу особливі завдання як такі відсутні. Найголовнішим завданням є адаптація і знайомство зі студією. Мінімум настанов і прохання максимально розкрити себе, позбувшись комплексу меншовартості. Адже учасниками конкурсу є люди різного віку та соціального статусу. Проблемою номер один є природній страх, але це тільки спочатку.
– Чи помітні вже бодай перші наслідки конкурсу?
– У першу чергу це стосується кількості охочих взяти участь у конкурсі, потім важливим є момент, що участь серед учасників не тільки кияни – є люди з Коломиї, Донецька, Івано-Франківська, Луганська, Харкова… А я, як ніхто інший, знаю, що відбувається у провінції і як молодь може там себе «реалізовувати». Тому для більшості це шанс, навіть не отримавши перемогу в конкурсі, вирватися із сірих і безперспективних міст. Зате повертаючись, вони потрапляють у коло уваги місцевих телеканалів.
– Із переможцем буде підписано контракт на ведення музичної програми. Її формат уже визначено чи цим займатиметься переможець проекту?
– Переможець отримує піврічний контракт на ведення музичної програми, проект уже готовий і чекає на свого ведучого. Новорічна ніч все розставить па своїх місцях!
– Ти згадав про «смішні історії з досвіду діда Андрона». Розкажи про свою роботу в інших телепроектах. Де тобі найбільше сподобалося?
– Перший проект з’явився у 1994 році. Разом із Кузьмою (Андрій Кузьменко. – «ТК») ми вели рубрику «Муза» у молодіжній програмі «Бомба». Після того я пішов працювати на канал М1. Уже тоді пересікався із Сашком Положинським, котрий був ведучим програми «Рускіє ґоркі». Після нього я вів нову програму, яка називалася «Новиє рускіє ґоркі». Це хіт-парад із вигаданим персонажем дідом Андроном, тобто мною. Потім цей же дід Андрон почав вести програму Guten Morgen, яка виходила також на М1. Потім була невеличка пауза, і я знявся в одній із цікавих програм, яка, на жаль, не вийшла в ефір. Це SPY Reality Show на каналі ICTV. Умовно кажучи, це був проект, у якому я підводив до низки цікавих подій. Далі був інший проект, який називався «Хочу і буду» – на «1+1». Це був неймовірно важкий проект, навіть у контексті відбору до нього – було близько двохсот претендентів. Контингент на відборі зібрався непростий, і перед нами стояло завдання за десять хвилин придумати історію, адаптовану під конкурсантів, що сиділи в студії.
Після «Хочу і буду» я знову повернувся на телеканал М1 у програму «Молочні брати». Цьому проекту аналогів не було, це можуть підтвердити люди, які бачили, що ми собі дозволяли в студії, і що це було справді прикольно. Але на той час я вже працював продюсером на телеканалах «Сіті» і «Кіно» в Києві, цю посаду я й до сьогодні з успіхом займаю.
– До речі, чому ти вирішив займатися продюсуванням? Чи не плануєш знову вести якусь програму?
– Вирішив займатися продюсуванням, бо посада головного двірника мене менше приваблювала…. А якщо серйозно – це одна з небагатьох можливостей, які дає життя: спробувати вдихнути життя в ідеї, не спрямовані проти людей! Як у музиці, так і в телебаченні. Я зараз відчуваю особливе піднесення, яке може трансформуватися в повернення, радше навіть поєднання музики і телеведення. Чому б і ні, мені лише 33 роки.
– А тебе на парила борода діда Андрона?
– Та парила вона мене. Для прикладу, коли ми вели Guten Morgen у Ялті, то там вранці було 20 градусів тепла і вище. А в мене була і борода, і перука, що не менш важливо. То коли скидав перуку і розчісувався, в кулаці залишався жмут волосся. Чесно кажучи, думав, що скоро полисію. А через те, що кожного дня був ефір, мова діда Андрона поступово перейшла у життя, я навіть у сім’ї почав так спілкуватися. В принципі, було дуже страшно.
Розкажу прикол, який стався тоді в Ялті. Ми орендували поверх для телеканалу і я, знаючи, що приїде Аврам Руссо, закинув бороду за шию і читав інформацію про нього. Продюсер співака, що був неподалік, сказав мені: «Ей, парнишка, принеси мне Hennesy в номер». На що я відповів, щоби чуваки пішли собі з бачка посьорбали. Мене то дуже заділо і вже в ефірі я сказав до Аврама:
– Пане Гаврам.
– Я не Гаврам, а Аврам, – обурено відповів він.
– От я і кажу, пане Гаврам, – продовжив я, – ви от знаєте кілька мов, а української ще не знаєте.
– Нет, я еще не успел, – знизав плечима співак.
– То нащо будете наймати вчителів мови, я вас зараз навчу і то буде дешевше. Повторюйте за мною. Слава!
– Слава…
– Україні!
– Україні…
– Героям слава!
Аврам за мною все повторив, а продюсер, що посилав мене по Hennesy, розчервонівся як буряк. Таким чином, завдяки діду Адрону я зумів надавати трохи по рогах нашим друзям. А по-інакшому їх ж не навчиш. Звичайно, потім був дзвінок на роботу і таке інше.
– У дитинстві, звичайно, ти мріяв працювати на телебаченні…
– Так, у мене була мрія. Ще у Тернополі моїм знайомим був такий артист, музикант Анатолій Крохмальний, який грав у групі «Канікули», а зараз веде програму «Гал-кліп» на місцевому телебаченні. От він у свої зіркові часи сказав мені геніальну річ, мовляв, якщо будеш жити за принципом «хочу, можу і буду», то у тебе все вийде. Я прийшов додому і нашкрябав ці слова на стіні. Три слова, які фактично дали можливість для поштовху. Я щодня дивився на стелю і рухався вперед.
– Скажи, а що ти плануєш надалі? Є в думках якась «ідеальна» для тебе робота?
– Мені ця робота страшенно подобається, і люди, з якими я працюю, дають мені можливість реалізовувати мої ідеї. Це прекрасні і розумні жінки – Ірина Карпова та Ольга Рудніченко. Якби не вони – можливо, продовжував би себе шукати…
Насправді проектів та ідей дуже багато. Взагалі страшенно сумую за музикою, а після спільної роботи з Сашком Положинськи і зовсім захотів відновити себе у музиці. З приводу «Сіті»: я планую запустити «STAR Cіті – 2» і «STAR Сіті – 3» та декілька нових проектів. А з приводу вдалості тих чи інших телевізійних проектів можу, для прикладу, навести роботу свого кума Ігора Пелиха. Він якраз працює в Києві і як ведучий, і як шоумен, і як продюсер. Є така приказка – показав, де кріль обідав. От він це і здійснив.
– Скільки годин на день працюєш?
– Робочий день починається о 10-й годині. Але враховуючи те, що живу на іншому кінці Києва, доводиться ще більше години їхати на канал. Іноді буває, що залишаюся на роботі на ніч і працюю аж до ранку. Таке трапляється, коли на «STAR Сіті» надходить значний обсяг інформації, який треба обробити. А це анкети, підрахунок голосів, розміщення інформації на сайті та ін. На тривалість робочого дня я особливо не звертаю уваги. Працюю доти, доки хочеться.
– А який відсоток, по-твоєму, повинна складати україномовна музика на музичних каналах?
– Думаю, для початку має бути 98%. Я це вже неодноразово повторював. Візьмемо, наприклад, Францію. Якщо ввімкнути будь-який їхніх музичний телеканал, вони яскраво показують, що французи сьогодні на голову вище всіх решта. А чому це відбулось? У них був відповідний наказ на державному рівні, де навіть такі метри музики, як Стінг, Джордж Майкл та інші мусили звільнити нішу для французьких виконавців. Звичайно, на першому етапі це було смішно, бо виникла каша з гарних і поганих пісень, але потім все стало так, як і має бути. Бо завдяки такій музичний асиміляції у Франції народилася плеяда неймовірних музикантів. А в нас такого немає і, що найсмішніше, ніколи такого не буде.
Найбільшим розчаруванням є те, що після Помаранчевої революції не змінилися творчі складові нашої держави. Приміром, кліп із Положинським на пісню «Не кажучи нікому» став тимчасовим явищем. Він з’явився, усі поговорили про нього – і забули. Щодо радіостанцій, то вони на 90% не приймають українські пісні. Тут повна анархія і порядку ніколи не буде, бо їхні керівники зацікавлені зовсім в іншому.
– Як ти оцінюєш появу нових нішевих музичних каналів, таких як «MTV Україна» та BizTV?
– Поява цих каналів має бути цікава в першу чергу вітчизняним музикантам, які вже втомилися від телевізійної блокади. Я все ж очікую появи ПЕРШОГО УКРАЇНСЬКОГО МУЗИЧНОГО!
А взагалі я прихильник і патріот всього, що має марку «українське», тому вірю і думаю, що скоро ми зможемо посперечатись із грандами телеіндустрії не тільки кількістю каналів, але і якістю! Мені здається, вже час…..
PS. У підготовці матеріалу використано статті автора, написаних для видань «НОМЕР ОДИН» і «Телекритика»
Посилання на першоджерела: