У історію боротьби за кращу долю українського народу і волю України героїчну сторінку писали і наші жінки, починаючи з давньоруських часів і до сьогоднішнього дня.
Враховуючи заслуги жінок перед Україною Всеукраїнська Ліга Українських Жінок запропонувала відзначити в останню неділю місяця лютого Свято Українських Героїнь. Воно було започатковане в 50-х рр. ХХ ст. в діаспорі після того, коли весь світ облетіла звістка про повстання, які відбулися у сталінських концтаборах для українських політичних в’язнів у Норильську, Воркуті, Менгірі та інших. Найбільш вражаючою у цих подіях була участь українських жінок – в’язнів. Особливий резонанс мало повстання у Кенгірському концтаборі, де п’ятсот українок, одягнувши вишиванки, щоб захистити від розправи чоловіків, взявшись за руки, з палаючим серцем і гордо піднятими головами перегородили дорогу танками, які були застосовані табірною охороною для придушення повстання. Позбавлені можливості захистити себе, жінки не могли навіть передбачити, що танки поїдуть на людей. Однак сталося по-сталінськи. В’їхавши у табірну житлову зону, танки, не зупиняючись, посунули вперед, давлячи своїми гусеницями жінок і розстрілюючи всіх, хто не попадав під танками. У короткому часі після проїзду танків на землі залишилися лежати мертвими та важко пораненими сотні жінок.
Після проголошення України вільною і ні від кого незалежною державою, свято поволі починає утверджуватися у містах Західної України: Тернополі, Львові, Івано-Франківську, інших. Вибрано лютий місяць тому, що у цьому місяці народились чи трагічно пішли з життя українські жінки, які залишили після себе не знищений тоталітарним комуно-більшшовицьким режимом слід.
У цьому місяці народилася одна із найталановитіших і наймужніших дочок України – Леся Українка – жінка, яка незважаючи на важку недугу, не впала у відчай, а своїм палким словом в умовах царської самодержавної деспотії кликала український народ до боротьби за свою кращу долю, волю України як держави.
Леся Українка
9 лютого 1893 року народилася легендарна героїня визвольних змагань 1914-1920 рр. в лавах Українського Січового Стрілецтва – Ґандзя Дмитренко , яка поруч з хорунжою Оленою Степанів, хорунжою Софією Галечко, стрільцями Марією Якимович, Наталкою Гевко,Олею Когут, Юлією Скорубською, Марією Бачинською, Дарією Зілинською стала символом жіночої військової звитяги України. У цьому місяці пішли з життя славні українські патріотки Наталка Винників, Дарія Гнатківська, Олена Антонів, Марія Лаврів, Наталія Шухевич.
Ґандзя Дмитренко
Олена Степанів
Софія Галечко
Олена Антонів
Наталія Шухевич
Вихід на арену визвольної боротьби Організації Українських Націоналістів активізував не тільки діяльність українських громадських товариств, а й переважну більшість патріотичного західноукраїнського суспільства. Члени організації ОУН беручи участь в різних патріотичних українських організаціях, спрямовувала їх діяльність у русло засвоєння ідей українського націоналізму, набуття знань необхідних молодому поколінню в майбутній боротьбі за Соборну Українську державу.
Їх активна патріотично-просвітницька діяльність плюс безправність українського люду в умовах польської окупації краю та важке соціально-економічне становище народних мас, дискримінаційна колонізаторська політика шовіністичних польських урядових кіл сприяли тому, що за два десятки міжвоєнних років виросло нове покоління українських патріотів, в душу і кров якого було влито стільки збуджуючих стимуляторів, що коли настав час конкретно проявити себе в ділі, виборюючи Україні волю, воно вступило у вир святої боротьби не замислюючись і жертвуючи всім: безпечною працею, спокоєм, здоров’ям і навіть власним молодим життям.
На довгі окупаційні роки прапором цієї боротьби стало ім’я Ольги Бесараб, члена Української Військової Організації, по-звірячому замученої польськими поліцаями-садистами у Львівській в’язниці 13 лютого 1924 року. Вмираючи від тортур, Ольга видряпала на стіні: «Вмираю замучена, помстіть!» Вона померла, не зрадивши нікого і не видавши таємниць організації. Її життя і смерть були подвигом. Він у твердості її дужу, у самопожертві, в любові до України.
Ольга Бесараб
Ольга Бесараб стала взірцем для молоді наступних років, надихаючи членів ОУН і вояків УПА на звершення найвищого обов’язку – служіння українському народові.
Найбільше захоплюючих сторінок в історію української жіночої героїки вписали учасниці ІІ-ої Світової війни та національно-визвольної боротьби ОУН-УПА проти коричневої та червоної чуми ХХ століття – фашистської Німеччини. Та московсько-комуністичного СРСР.
«Визвольний» похід Червоної армії на західноукраїнські землі буквально через кілька тижнів «ощасливив» населення масовими репресіями сталінсько-беріївських каральних органів. В числі арештованих і знищених людей було багато молоді, серед них дівчат – колишніх гімназисток і студенток.
На так званому «Процесі 59-ти» у Львові, що відбувся з 5 по 18 січня 1940 року, з 59 учасників процесу було 22 дівчини віком від 18 до 25 років. Всі вони, як і хлопці, вели себе надзвичайно сміливо, відкрито заявляли про свої націоналістичні переконання, готовність боротися за самостійну Українську державу. 20-літня студентка Наталка Винників на суді заявила: « Я, будучи націоналісткою, яка б не була чужа держава, буду боротися за створення Самостійної України. А раз тут совєтська держава, я свідомо боролась проти неї» (газ. «Шлях Перемоги», 4.15.1999 р.)
За таку стійкість і зізнання про свою приналежність до ОУН і любов до України вона буда засуджена до розстрілу, пізніше замінили на 10 років тюрми. Під час евакуації в’язнів їй вдається втекти, дістатися додому і продовжувати боротьбу в лавах ОУН. З похідними групами Наталка йде у східну Україну. 9 лютого 1942 року була розстріляна гестапівцями в Бабиному Яру.
«Краще смерть, як такі зневаги і наруги. Якщо Господь вас збереже, розкажіть про страшні наші страждання. Хай всі українці знають, як гинули їхні брати і сестри. Хай ніколи не вірять ніяким визволителям, а самі здобувають сво права», – такий заповіт своїм співкамерникам у німецькій тюрмі передала доктор правничих і економічних наук Харитя Кононенко, ув’язнена за співпрацю з ОУН-УПА і розстріляна гестапівцями у жовтні 1943 року в Рівному.
Харитя Кононенко
Самовідданій боротьбі за Україну присвятила своє коротке життя поетеса, член ОУН, учасниця похідних груп на східну Україну Олена Теліга. Прибувши до Києва, очолює Спілку письменників, редагує часопис «Литаври», входить до Української Національної Ради, де виступає з меморандумом проти німецького терору на українських землях. В умовах, коли німецьке гестапо арештовувало і знищувало кожну підозрілу їм особу, Олена Теліга сміливо продовжує свою справу, заявляючи: «Коли загину, то знайте, що свій обов’язок виконала до кінця.»
Олена Теліга
Її відданість і самопожертва не знають меж. Життя і боротьба Олени Теліги були яскравим прикладом ходіння «по лежу меча», «балансування на грані», взірцем ідейної переконливості у відстоюванні національного ідеалу. У розквіті творчих сил вона на 37 році йде з життя. У лютому 1942 року, після 12-денного катування, Олена Теліга була розстріляна гестапівцями у Бабиному Яру. Як і бажала вона, її життєвий шлях як талановитої поетеси, мужньої, нескореної патріотки закінчився «гарячою смертю». Молода героїня пішла у вічність, запаливши своїм прикладом багатьох відомих і безіменних героїнь національно-визвольних змагань за волю України 40-их – 50-их років. Це – Галя Столяр, розстріляна в Берлінській тюрмі, це – Ганна Максимець, член ОУН, учасниця похідних груп, розстріляна німцями на Криворіжжі, це Наталка Винників, розстріляна як і Олена, в Бабиному Яру. Це сотні тисяч мучених і закатованих, розстріляних у польських та радянських тюрмах, концтаборах і на виселенні, українських бранок. Це незліченне число мужніх і славних борців у лавах УПА і оунівському підпіллі, що вписали в українську і світову історію зразки стійкості, нечуваного і небаченого досі героїзму і слави, в яких українській жінці була відведена найважча , найвідповідальніша найпочесніша і найбільш страдницька роль.
Богдан Савка
м.Копичинці
