… прийдешнє свято висить на носі, очима втупився у монітор… мережа рябить привітаннями і побажаннями… Ех… Новий, новий, новий рік… Будеш кращим, ні торік? Чи будеш, не дай Боже, гіршим? За що ж тебе так люблять, о прешановний Новий Рік? Поглянь на себе, ади що забажав, щоб на твій день народження кожна людина цієї планети піднімала келих із шампанським, … Хитрий ти, паскудний ти, безглуздий ти… ти, рік, що Новим звешся…
… прийдешнє свято висить на носі, очима втупився у монітор… мережа рябить привітаннями і побажаннями… Нервові клітини напружуються через недоречні суперечки щодо визначення місця проведення старого і чекання прийдешнього року, який потім, протягом однієї секунди, вигаданим знатними світянами рубежем, раптово стане магічним Новим і так само раптово згасне… Маємо лише мить, щоб загадати оте бажання, на яке доводиться чекати протягом 365 днів… в наступному ще день доведеться померзнути в очікуванні бажаного дива… і все… тепер щасливі… такі щасливі… безмежно щасливі…
… прийдешнє свято висить на носі, очима втупився у монітор… мережа рябить привітаннями і побажаннями… і що? Хіба треба рік, той підступний весь рік чекати, щоб отримати хороші слова? – Спасибі, Новий роче, що даєш таку можливість… ти дуже добрий, виявляється… – атмосфера ж тут ніяка… свято, а де ж воно, оте свято? Не чую сміху, не бачу втіхи… одні слова, бажання-привітання-побажання… а де ЖИТТЯ, а де КОХАННЯ, а де ЛЮБОВ, а де? Чому не всім так добре у цей визначний для людини рубіж між новим і старим роком? І кому це все потрібно? Кому…
… прийдешнє свято висить на носі, очима втупився у монітор… мережа рябить привітаннями і побажаннями… аж тут дзвінок, мені на телефон дзвінок… ну що – я брати… та ні… лишень гудок… чи то маяк, чи маячок… та всі по різному кажуть на це – по всяк… передзвонюю… повільна тиша… нема нікого… лиш гудок…
… прийдешнє свято висить на носі, очима втупився у монітор… мережа рябить привітаннями і побажаннями… алло… алло… це хто? – питаю я. Ніхто – відповідає дівчина якась. Гм.. мм.. як це, ніхто? Що за прикол? Що нафіг треба – питаюся на морозі я. Та мені нудно, тупо якось… лунають такі важкі слова… секунда… дві… вже три… зніяковів я… а що ж, вам нічого робити? – Пробачте, хлопче любий, то фігня… хотіла б, та не можу… не знаєте мене, і не питайте хто я… я просто набирала вигаданий номер… попала от до вас… і стало добре, і прекрасно… бо маю з ким поговорити у цей жахливий передноворічний день… гм… а чом погано вам – дивуюсь я. Пробачте, я одна… залишилася в лікарні я сама…
… прийдешнє свято висить на носі, очима втупився у монітор… мережа рябить привітаннями і побажаннями… прийдешній рік пливе до нас…
