Державна автомобільна інспекція – саме так розшифровується абревіатура ДАІ. Але кмітливі водії вже встигли перехрестити її на ДАЙ. Виходить не абревіатура, а коротеньке слово-прохання. Саме це слово відображає повну картину трудової діяльності автомобільної інспекції. Принаймні, так вважає більшість автомобілістів. Словам доводиться вірити мало, тому вирішив це твердження перевірити.
Вже півроку керую автомобілем і лише декілька разів попадався у руки даішників. Завжди цікаво було дізнатися, чи й справді без „десятки” так звані „мєнти” не залишать автомобіліста у спокої. Мені ж платити ні разу не доводилось окрім останнього, фатального випадку. І було зовсім не шкода грошей, бо вперше „попав” і, надіюсь, востаннє.
Зазвичай, любі друзі зустрічали мене при виїзді із барів чи ресторанів. Одного разу, а це було якраз вперше, зупинили біля Колиби. На щастя, окрім чаю, нічого сильнішого тоді не пив. Вмикаю поворот і тягнуся за документами. „Мєнт” люб’язно запросив сісти до нього в машину – так краще видно документики, нібито. Мале-зелене так і робить. Трохи хвилююся (А що тут такого?!). Нічого поганого у документах не виявили, тому швидко відпустили. Так пройшла перша зустріч із наглядачами автомобільних доріг.
У другій здибанці я вже перебував у ролі досвідченого водія, що, нібито, уже піввіку за кермом. Швидко виходжу, одразу витягую з гаманця документи (саме документи, а не…!!!), дихаю у потилицю, або просто на вухо даішнику. Той розуміє, що нічого з мене алкогольного не витягнеш і тому, трохи засмутившись, бажає щасливої дороги. „Щасливої дороги!” – це їхня коронна фраза, пора б вже трішки урізноманітнити її. Наприклад, „Бувай здоровий”, „Їдь і більше не пий”, „Напився – то будь людиною, а не водієм” і т.д.
Утретє, вчетверте, уп’яте все відбувалось за старим сценарієм. Лише одного разу ДАІ змусило мене добряче пореготати. У час новорічних, та й не тільки новорічних свят, автомобільні інспекції патрулюють повсюди. Увечері виїжджаю за повороту біля Горянської церкви – друзі наші тут як тут. „Ваші документи” – одразу питає, але навіть не глянувши просить дихнути. А я то зуби не почистив, стидно. Але, все-таки, дихнув. На нього можна. „Щасливої дороги!” – проводжає поглядом даішником. Ой, дякую. Повертаюсь додому, а звідтіля знову направляють їхати цим же маршрутом. „Мєнти” зупинили знову. З реготом вибігаю і кажу, що вже вдруге, хлопці, спиняєте. „А, то ми пиняли? Ну то їдь далі!” – вже без „щасливої дороги” пробурмотів інший даішник. Доїжджаю до центру через Гусятинську вулицю – біля БК, там де знак „Стоянка заборонена” засвітилась чорно-біла паличка. Ну, думаю, влип. Не там зупинився, все ж таки. Відчиняю дверцята і тягнусь до гаманця, тоді мені було не смішно. Зате „мєнт” мав добру пам’ять: „Це знову Ви? Щасливої дороги!”. Ну що ж, дякую. Зачинивши дверцята ще довго сміявся.
Кортіло дізнатись про хабарні витівки, а ніяк не вдавалось. І дай Боже, що б не вдавалось надалі як мені, так і всім, але тоді дуже хотілось взнати. Перед від’їздом до Києва запланував маршрут до Тернополя. Треба було і в справах, і заради цікавості. Хотілось перевірити себе, адже ще ніколи не керував автомобілем у великому місті. Дорогою туди зустрічні автівки жестом „блимни фарами” давали знати про небезпеку. Це означає, що десь поблизу причаїлися „мєнти”. Так, вони і справді були попереду, але мене пропустили. Вже повертаючись з обласного центру стався той самий фатальний випадок, про якого писав вище. Їхав по магістралі, по правій смузі. Попереду тягнули свій зад круті іномарки і не давали місця для проїзду. Мені ж кортіло чимшвидше доїхати додому, тому перемістився ліворуч і обганяв іноземних суперників. При швидкості 120 км/год сусідки-автівки збавили оберти, я ж не встиг. Чорно-білий жезл показав на обочину. Я чемно так і зробив, навіть ввімкнувши поворот. Заглушивши двигун, хоча ніколи так при зустрічі з ментами не роблю, почав витягувати з куртки гаманець з документами. Даішник в той час ходить кругом машини – розглядає. Виходжу. „Вибачте, що довго: документи шукав”. Відкриваю гаманець, а там десятка зловісно тирчить. „О, це якраз буде добре” – тихенько відповіла людина у формі і запхала гроші у кишеню. Я не перечив. „Не дарма на авто написано „Умру, но газ не сброшу” – сміючись констатував він. – Тут вказано знак 50 км/год, а ви їхали 82 км/год!”. Ще він вигадав, нібито позаду латали асфальт і в тому місці підкидає, тому треба зменшити швидкість. А зупинили мене на самому ж знаку! Та перечити я їм не хотів, так як багато чого у моєму водінні є неправильним.
Словом, чого хотів то і отримав. Вести дискусію з приводу того чи давати, чи не давати хабарі, не буду. То вже від вас залежить. Від совісті, від наглості, від справедливості. Як не порушив, то чому ти маєш платити? Правда ж? Але коли ти скоїв прорахунок що тягне за собою штраф у декілька десятків гривень, то та „десятка” буде якраз у тему.
Щасливої дороги!
