Ти людина у цьому світі,
І тому ти за все в одвіті:
І за те, чи родить пшениця,
І за те, чи чиста криниця,
Чи літає в небі пташина,
Чи сміється дзвінко дитина,
Чи буяють під сонцем квіти,
– Ти за се, ти за все в одвіті…
Ці слова належать людині, у якої ми, учні 9Б класу, узяли інтерв’ю. Розмова з Любомирою Василівною Іванків була надзвичайно приємна та тепла.
– Розкажіть про себе, про своє дитинство, юність.
– Я народилася в мальовничому місті Копичинці. У цьому чарівному куточку України пройшло дитинство, юність, молодість… Навчалась я в Івано-Франківську, на факультеті української мови. При вступі, на факультет моєї мрії, був великий конкурс, а на факультет російської мови – малий. Подруга, яка поступила на факультет російської мови, радила мені, щоб я переходила до них. Пояснювала це тим, що викладачі російської мови отримують більшу зарплатню. Але я, звичайно, відмовилась. Закінчивши літературний факультет Івано-Франківського педінституту, я повернулася у рідне місто. Тут знайшла свою долю, здійснила мрію – протягом багатьох років працювала вчителем української мови та літератури. Живу скромно. Як бачите, моє багатство – книги.
– Коли ви почали писати вірші?
– Перший вірш був написаний у 8 класі. Він був про кохання.
– Чи друкувалися ваші вірші?
– Так! Спочатку в районній газеті «Вітчизна», а пізніше і в інших.
– Чи є вірш, який ви вважаєте найкращим?
– Ні, такого немає. Вони всі мені однаково рідні і дорогі. Кожен вірш спочатку зароджувався в душі, я його обмірковувала і «виливала» на папір.
– Чи підтримували вас рідні як поетесу?
– Так! Рідні пишаються мною, але інколи сердились, бо робота забирала багато часу.
– Що було для вас, Любомиро Василівно, є важливішим: бути вчителем чи поетесою?
– Я ніколи над цим не задумувалась! Ви перші дали мені таке питання. Важливіше, напевно, бути вчителем української мови та літератури. Без цього я б не писала.
– Що надихнуло вас писати? Можливо, у вас є муза?
– Ні, музи у мене немає. Я просто відчула, що потрібно свої думки записувати. І, мені здається, в мене непогано виходить.
– Що надихнуло Вас, Любомиро Василівно, написати пісню про Копичинці?
– Наближався ювілей нашого міста. Хотіла написати щось про рідне місто. І так сталось, що вірш став відомою копичинецькою піснею.
– Які ваші улюблені поети?
– У мене їх три: Григорій Сковорода, Тарас Шевченко та Леся Українка.
– Що саме захоплює вас у їх творчості?
– У Г.Сковороди – патріотизм, у Т.Шевченка – ліричність, у Лесі Українки – ніжність.
– Чи є у вас вірші, присвячені Вашим дітям?
– Так, у мене багато віршів про школу, дітей…
– Ми вас про власних дітей запитуємо?
– Я знову за своє! Ще коли працювала, то знайомі люди запитували: «Як ваші діти?» Я завжди говорила про шкільних дітей. І мене перебивали, що вони про моїх дітей запитують. Так, у мене є вірші, присвячені моїм дітям. (зачитує вірш «Колискова»).
– Щоб ви побажали молодому поколінню і нашій мові?
– Молодому поколінню я бажаю любові в серці, бо без неї важко жити. Бутьте не байдужими. А мові бажаю процвітання, повноцінного розвитку в державі.
– Дякуємо, Любомиро Василівно, за щиру розмову
. – І я також дякую вам, що прийшли до мене. Хочу особисто подякувати директору школи-гімназії О.І.Білик, що помістили у дитячий щоденник мій вірш про Копичичинці. Дякую, що не забуваєте про мене. На згадку про наше інтерв’ю хочу подарувати вам дві збірки віршів із власними творами.
– Щиро дякуємо за подарунок. Бажаємо вам міцного здоров’я, творчого натхнення, радості й надій.
Петренко Вікторія, Шустик Марія (9Б клас), http://school1.kopychyntsi.com.ua/
