У Копичинцях, в тому місці, де річки Стрілка і Крутилів зливаються й утворюють Нічлаву, отут у міжріччі на горбі в давнину стояв панський замок. Чомусь назвали його червоним. Його розвалини ще були піввіку тому, тепер все заросло травою.
… У замку, оповідають, колись давно проживав лютий пан. За найменший непослух чинив він тяжкі муки над селянами, а навіть стинав декому голови. Пан задоволено дивився на людські муки, та все промовляв: "Таке бидло, пся крев"… Місце страти не висихало, а червоніло від кpoві.
Одного разу підданий слуга Каб підняв селян на бунт проти пана, але був схоплений. Після жорстоких катувань пан наказав посадити Каба на паль. Перед смертю Каб звернувся до пана, щоб той дозволив йому докопати початку криницю. Пан дозволив. Вивели Каба із замку. Копнув він лопатою раз, другий — і потекла чиста-чиста водиця. Тоді ще копнув в інших місцях долини — і почала бити струмком джерельна вода. Навколо нього, хоч здалеку, стояли у смутку з понуреними головами селяни.
— Ото вам, людоньки добрі, оставлю після себе чисту джерельну воду на пам’ять, більше вже нічого для вас я не в силі зробити. Бувайте здорові! — проронив Каб.
Страшна була кара Кабові. Тягли його волами по землі до замку. Загострений паль врізався в тіло Каба, він стискав зуби і мовчав. Закопали паль, на якому конав невинний підданий пана. Задоволений помстою пан вже конаючому сказав відрубати руки, виколоти очі на пострах іншим. Одна бабуся заплакала гіpкo і промовила стиха:
— То ще не знати, чи матиме пан легшу смерть, ая, дітоньки, бо треба на світі жити з правдою і по правді…
Поховали Каба за дозволом пана на горбі, недалеко криничок, які покійний викопав. А джерела Кабові й донині б’ють чистою смачною водою, що тече далі струмком. Місце це звуть Кадубом, дехто каже, що ті джерела — то Кабові сльози. А близький присілок там же, на краю Копичинець, називають Кабівцями. Отака, бачите, осталася пам’ять по Кабові.
…А ще забув-єм оповісти, як син Каба помстився панові за батька. Ото слухайте… Коли вельможний панисько полював у лісі, то син Каба вискочив з-за дуба і скалічив ненависному шляхтичеві ноги. Рани почали гноїтися, і знaxapі відрізали йому ноги, так що пана возили у візочку. Він стогнав, а в снах бачив конаючого Каба, спросоння кричав, немав ніколи спокою. Бо ж, звіснo, чужою кривдою довго непроживеш. Селяни спалили замок дотла У тому вoгні й згорів пан, бо безногий був і не зміг врятуватися. Довго, кажуть, десь півроку, гopів і димів замок, горіла цегла, камінь, горіла й земля. А місце на площі, де страчували селян, просякле кілька мeтplв кровою, горlло високо-високо червоним вогнем, аж до хмар. Коли, звіснo, горить людська кривда полум’я надто червоне і згасити його годі.
Люди здалеку дивилися на вогонь, клякали на землю і молилися, були заспокоєні, що згоріло панське кодло і вже не прийде до замку інший панисько.
Кроваве місце катувань невинних хлопців у замку ще гopіло довго. Що не робили селяни, а згасити вогню чомусь немогли. Десь опівночі з потрісканих шпар землі знову й знову появлявся вогонь і червоно горіла кров. Аж один молодик догадався: приніс з Кабових джерел води і нею нарешті погасив той вогонь. Так про ті далекі поди розказував мeні, ще хлопчикові, сивий столітній дід Микитка, а він чув це ще від свого дідуся.
——————————–
Записав 1987 р. П. МЕДВЕДИК у м. Копичинці від Б. САВКИ, 62 р.
(«Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської»,
Тернопіль: «Джура», 2007.)
