Не жахайтеся зображення. Це не місяць, і не метеор Леоніди, і з Копичинцями, на щастя, все нормально. Насправді, так зафіксував мій фотоапарат лампу на залізничному вокзалі. Те, що слава про неповторну красу вокзалу пробіглась по усьому місту, давно не таємниця. Справді, а що приховати, коли він і справді чудовий? Чистенький, прибраний, навіть в туалетах приємно перебувати. Кругом ліхтарі, обгороджено кованим плотом, плиточка. Супер, нє? Але, все ж таки вирішив переконатися у „цнотливості” відновленого вигляду вокзалу. Пішов на вечірнє полювання…
23.30. На вокзалі тихо. Тихенького гудить вітерець. Ні душі. Масовку створюють тіні, що падають від ліхтарів. Дощик по ринвах скапує на і до того ж мокру плитку. Краса вечірньої залізничниці рідного Копенгагена вражає, але дощ змушує знайти укриття. Зал очікування. Тихо. Милуюсь чистотою. Годинникова стрілка показує уже 23.35. Заходжу в інший зал. Одна спляча душа. Стук-стук… Жіночка із сумками прокидається і раптово запитує на який поїзд чекаю. „Софія-Київ”, – чемно відповів. Вона ж на моє ні, і далі заснула. Отакої.
Іду надвір. Дощ не перестає лити. Тим часом не розчаровуюсь і продовжую робити цікаві фотознімки. Розрядилась батарея – ось і воно, інше розчарування. Залишилось насолоджуватись красою вечірнього вокзалу лише візуально.
23.41. Сигнальний гудок потяга та інформаційне повідомлення чергового по станції порушили мій спокій. Картина вокзалу непомітно зникла. Візія перемінилась. Краса, яка щойно ж була поряд з тобою, раптово зникла. Те тепло, світло та кольоровий світ. Поїзд покинув колію вокзалу. Я залишив рідні Копичинці. Надія в душі не вмирає, що знову насолоджуватимусь красою вокзалу. Адже, саме він першим зустрічає мене із далеких мандрів. Люблю я своє місто, люблю незрівнянну красу рідного „Копенгагена”…
Спонсор допису: Цікавитесь де можна гарно провести вечір із коханою людиною? Для вас існують рестораны з різними кухнями та смачними стравами