В четвер 10 травня в приміщені Фундації "Справа Патріарха Йосифа" в м.Тернополі відбувся майстер-клас від Тараса Хлібовича, фото котрого можна часто побачити у нас на сайті, на тему: "Як професійно фотографувати усім, що може фотографувати". Даний майстер-клас став першим в ряді заходів, котрі планує проводити організація.

Проходячи сьогодні повз парк біля ставу, побачив таку картину: дерева вздовж проїзджої частини вулиці Івана Франка (напроти дитячого майданчика), хтось нахабно спотворив, позрізавши усі гілки і залишивши лише одині стовбури. Причому, дані дерева знаходяться на достатній відстані від проводів елекромереж, отже версію з електриками можна відкинути. Що характерно, великі гілки одразу кудись зникли (припускаю що пішли комусь на дрова), а від дрібних вже довечора залишився лише попіл. Загалом спаплюжено близько 7 дерев, і тепер вони виглядають як після війни, справляючи доволі гнітюче враження (фото зроблено на мобільний, тому якість не дуже).

Останнім часом "наша" державна влада здійснює вельми не популярні кроки. По всій державі скорочуються робочі місця, закриваються медичні заклади, змімають з маршрутів поїзди. I ось нещодавно дані тенденції докотилися і до нашого містечка. Ситуація з поїздами вам відома, але хочеться зачепити ще болючішу тему, яку на мій погляд трохи замовчують, і мовчимо в першу чергу ми самі. Напевно це наш український менталітет (наша хата скраю - нічого не знаю).

Проводячи моніторинг інтернет на наявнісь новин чи згадок про наше місто часом випадково натрапляю на відгуки подорожучих і туристів про наше місто. Пам'ятаю кілька місяців тому публікував схожий репортаж із ЖЖ. Цього разу мені на око потрапив щоденник Андрія Бондаренка, у якому він ділиться про власні враження про відвідування Копичинців. За "детальніше" авторський текст та фотографії.

За короткий період на сайті розгорнулась широка дискусія з приводу свободи слова. Мається на увазі вільне висловлювання в коментарях. Кому дозволити коментувати і на яких підставах? Було написано декілька статей, на які надійшло багато коментарів. Думки і бажання розходяться, тому вирішив і собі втрутитися в дискусію, бо не все з запропонованого адміністраторами даного ресурсу вважаю потрібним.

Давно не писав на сайт. Дивлюся розгорнулася велика дискусія з приводу анонімності дописувачів та цензури. Коментарі майорять думками та висловлюваннями. Судячи з усього тема є цікавою для нашого копичинецького суспільства. Мене вона також сколихнула. Хотів був надати свій коментар з цього приводу, але, трохи замислившись, вирішив не пошкодувати часу і накрапати цілу статейку. І вам буде цікавіше читати, і мені нагода повправлятися у красномовстві.

Бандері ні до чого реабілітація в очах денаціоналізованої маси та звання Героя України від вчорашніх стукачів і сексотів. Квіти, ритуальні промови та нудні сірі обличчя бюрократів в вишиванках викликають в нього блювоту та зневагу. Бандеру не можна купити.

От недавно мені до рук потрапив експонат даної "книжки". І я просто обурений. В місті немає куди написати, лишається один інтернет. А справа піде про книжку, яку нещодавно випустила школа-гімназія. Розумію, що статті подібного змісту негативно впливають на весь сайт, але іншого виходу я просто не бачу.

 1. Степ

Кургани скіфські, наче вої
(До них я ще з дитинства звик),
Віки стоять, мов на сторожі.
Я духом їхнім весь проник.
На тлі минулого бентежить
Закрай у серця сивий степ.
Іду-іду в його безмежність,
Там думка в злеті — до небес.

Усміхніться

Надивився дід реклами
Про пляжі і море.
— Давай, бабо, я поїду,
Забуду все горе.
Наберуся свіжих сил
Та позасмагаю,
Куплю тобі сувенірів.
Скільки жити маю?