Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 52 гостей на сайті

Реклама

Який учитель, такі учні

Під час штурму Зимового загинуло два солдати (перепилися в пивницях палацу) і кількох цивільних осіб затоптала революційна юрба. Коли через кілька тижнів солдати покинули палац, то в унікальних кришталевих, фаянсових вазах залишили свої екскременти...
Така сіра проза не влаштовувала більшовиків. Вони прагнули для свого перевороту героїчного ореолу, який зачарував би світ. І ось на святкуванні чергової річниці революції один з Ленінових заплічників М.Подвойський розмальовує штурм Зимового як грандіозну битву богів з драконами, овіяну масовим героїзмом пролетарів і завалену трупами буржуїв. Знав підлабузник, як догодити своїм хлібодавцям.

У нечасті хвилини прозріння Ленін застерігав більшовиків: «Партія буде жити, доки говоритиме народові правду». Але партія не змогла скористатися з мудрої поради вождя, бо сам він подавав «не той» приклад. Це ж від нього партія перейняла подвійну мораль: говорити одне, робити зовсім інше, нерідко протилежне. Демагогічні обіцянки, розраховані на простаків, шалено рекламувала, а чорні свої діла, класифіковані як «державні таємниці», навічно замикала в недоступних схоронах, доки їх не нагромадилося стільки, що й сховати неможливо.

...Загальновідомо, що одна з непоправних помилок Української Центральної Ради була в дивній довірі до російського Раднаркому. Михайло Грушевський, Володимир Винниченко настільки наївно вірили в класову солідарність і благородство повсталого російського пролетаріату, що навіть не подбали про створення власного війська для захисту молодої Української держави. На словах Ленін гаряче підтримував той їхній самообман, а на ділі послав на Київ армію Муравйова, який вирізав тисячі наївних мрійників за їх святу віру в пролетарську солідарність.

Тоді ж при живому законному уряді України в Харкові похапцем було створено перший український більшовицький уряд: із 32 членів його — 22 євреї, 6 росіян і лише 4 українці, та й ті з дорадчим голосом. Отакий нам солідарний пролетаріат підкинув «український» уряд!

А ще два роки пізніше Ленін пропонує Раднаркому прийняти рішення про переселення «500 тисяч, а ще краще одного-двох мільйонів голодуючих волжан (тих самих, для порятунку яких так варварськи грабували церкви) на Україну, розмістити їх по селах і містах на поправку». За те, що ми врятували їх від голодної смерті, цілком логічно розмірковував вождь, — вони стануть нашими вірними агентами, надійною опорою більшовиків і покажуть зажирілим українським куркулям, націоналістам-самостійникам, як любити матінку-Русь. І таки показали...

Переді мною на столі «Інструкція агітаторам-комуністам на Україні» Троцького. Один із найздібніших учнів вождя-демагога відверто кпить з «безмежно довірливих і щирих, позбавлених усвідомлення необхідності постійної міцної спайки» українців і наперед обіцяє агітаторам-провокаторам, що в роботі з такими «милими» людьми успіх гарантований.

Це був уже третій похід агітаторів на Україну, організований Троцьким, і два перші справді виявилися вдалі. Досить було розпустити по селах чутки, що Центральна Рада буржуазна, а Генеральний Секретаріат складається з царських генералів, як наївний український обиватель втратив усяке довір'я до власного уряду.

Учасники другого походу, — зізнається Троцький, — ледве впоралися з Петлюрою, бо той був увінчаний славою скинення Скоропадського, роздачі селянам усіх земель без викупу, скликання трудового конгресу (тобто встановлення на Україні ладу, демократичнішого від режиму російського Раднарокому). Але і тут провокаційна брехня більшовицьких агітаторів, що Петлюра захопив владу у змові із Скоропадським і хоче продати Україну буржуазним державам, виявилася сильнішою від національної гідності і здорового глузду українців.

Мета третього походу агітаторів: необхідність повернути Україну Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі Росія існувати не може. Троцький дає провокаторам десять заповідей — одна брехливіша від другої. Він робить це свідомо, натякаючи, що чим більше брехні, тим легше задурити незрілі голови українців. Намовляє підбурювати народ, що в усіх його бідах винні націоналісти-самостійники: «Знайте, для поставленої мети всі засоби добрі... Україна повинна бути наша, а Петлюра вибитий з пам'яті народу назавжди».

Про те, що провокація і на цей раз вдалася, загальновідомо. Може, і не варто було б на тому так детально зупинятися, якби ситуація не повторилася нині і ми знову не стали жертвами агітаторів-провокаторів, що тільки в довічному ярмі Росії — наша воля, щастя наших дітей і внуків. Прикро, але й нині серед нас немало «безмежно довірливих», свідомістю яких хитро маніпулюють сучасні троцькі.

... З дитячих років він виростав в атмосфері ненависті, як і призначено майбутньому тиранові. Насамперед не знав, хто його батько: швець Джугашвілі, багач Егнатошвілі, у якого мати Катерина була прислугою, чи мандрівник Пржевальський. А таких у Грузії по голівці не гладять.
Неспроста він усе життя ненавидів батька Джугашвілі, а батько його. Неспроста Егнатошвілі за власні кошти вчив його в духовній семінарії, а двох його синів Сосо називав своїми братами, ніколи не переслідував за буржуазне походженя, а навпаки, допоміг зробити кар'єру — одному стати генералом, другому — заступником Голови Верховної Ради Грузії. Неспроста уже в семінарії доносив на своїх однокашників, за що ті його люто ненавиділи.
Царська охранка, як і її спадкоємець КДБ, коли когось завербовували в юні роки, то не випускали із своїх тенет. Тим паче, у всі часи дуже цінувалися сексоти серед священослужителів. Здібніші серед них ставали провокаторами. Нема сумніву, що таку «кар'єру» зробив і Джугашвілі.

Усвідомивши свою «значимість», він покинув семінарію нібито з політичних переконань, а насправді, щоб брати участь у пограбуванні банків, багатих людей, а між тими злочинами перекладав грузинською мовою легші статті Леніна і видавав себе за свого в підпільних осередках революціонерів. Осередки ті, звичайно, провалював, для конспірації його судили разом із «соратниками», засилали до Сибіру, звідки він кілька разів «героїчно» втікав. Насправді, мати-охранка сама готувала йому втечі після недовгого відпочинку в зоні та ще й кожушком наділяла, аби, бува, не замерз у дорозі. Все робилося для створення провокатору репутації «залізного революціонера».
У такій атмосфері гартувалася вдача майбутнього «батька всіх народів».

Сталіним він став у віці Ісуса Христа, коли «друг» — відомий провокатор, улюбленець Леніна, представник більшовиків у Думі Р.Малиновський для зміцнення своїх рядів зумів по протекції протягти тертого грузина делегатом на Празьку партійну конференцію, а згодом кооптувати його до ЦК РСДРП. Отут Джугашвілі, не будучи дурнем, й зметикував: престижніше й вигідніше з усіх точок зору бути помітним діячем у партії більшовиків, аніж усіма зневаженим провокатором. За цю зраду був востаннє засланий у Туруханський край, звідки за три роки чомусь ні разу не спробував втекти (не було команди?) і про нього, напевне, забули б, якби не Лютнева революція.

У жодній цивілізованій країні такий карний елемент, як Сталін, ніколи не став би главою держави. Але в напівєвропейській, напівазіатській, напівварварській країні, якою була і залишається Росія, де марксизм-ленінізм переміг лише тому, що вона мала найвищий у світі відсоток босяків та декласованого елементу, постійно зорієнтованого на грабіж награбованого, тільки такий табірний пахан і міг стати «вождем». Після того нічого дивуватися, що й на царському троні цей пахан був здатний лише на впровадження в країні табірних законів.

Із спогадів особистого секретаря Сталіна Бажанова дізнаємося, що його шеф, ставши генсеком, як справжній сексот, обладнав у своєму кремлівському кабінеті потайний комутатор і постійно підслуховував телефонні розмови соратників. Відтоді, наче провидець, «читав» помисли своїх суперників, дивував їх майже ленінською прозорливістю, не раз доводив довірливим цековським інтелігентикам, що «бачить їх наскрізь». Так він став мудрим.
Ленін зробив кар'єру на тому, що переписував Маркса, Сталін — що переписував Леніна. Пахан-учень вірно виконував «заповіт» свого пахана-вчителя і коли говорив сам про себе, що «Сталін — це Ленін сьогодні», то це була чи не єдина свята правда з його уст, на яку він був тільки здатний.
Сучасною наукою доведено, що Ленін і Сталін належали до одного психологічного типу діячів, слабких у теорії, але сильних «організаторськими» здібностями. Перший на основі теорії свого попередника організував Жовтневий переворот, другий на основі «заповітів» свого попередника будував соціалізм.

Із сукупності ідей, висунутих попередниками, обидва однозначно вибрали ті, котрі можна здійснити відповідно до їхніх устремлінь, незважаючи на реальність, намагаючись підім'яти її під себе — аж до підкорення законів суспільства і природи власній волі. Обидва змогли створити лише диктаторський, десщаащшй режим, в якому людина не є самостійною особистітстю «гвинтиком», придатком адміністративно-комадної системи Обидва чужі теорії втілювали в практику ціною життя десятків мільйонів невинних людей.За Сталіна великий дурман досяг апогею. Всі свої промахи|
батько рідний» постійно звалював на інших троцькістів, бухарінців, шпигунів, воєнспеців, інженерів, лікарів, націоналістів, сіоністів, а коли й цього йому видавалося замало, то й на цілі народи — татарів, калмиків, чеченців.

Сталін панічно боявся коней. І протягом двадцятих років винищував їх, посилаючись нібито на вказівку Леніна замінити їх тракторами. Насправді, він боявся народних заворушень і розумів, що повсталі селяни на конях — грізна сила, а піші — беззахисна юрба. В результаті на початку тридцятих років у відсталій «гужовій» країні залишилася ледве десята частина поголів'я коней.
Услід за учителем він ненавидів селян («мужиків») і кривавим терором перевиховував їх на робітників. Він таки здійснив заповітну мрію Леніна і перетворив країну в «упорядковану тюрму», обнесену зусібіч колючим дротом, кулеметними вишками та собачими заставами, а сам став її верховним управителем, таємно отруївши свого попередника. (Що Сталін організував систематичне отруєння Леніна, знала вся партійна верхівка, в том) був переконаний академік Бехтєрєв).

На сімнадцятому з'їзді партії, де генсеком мав стати Кіров, підробив результати виборів на свою користь, заявивши з цинізмом пахана: «Важливо не те, як голосували, а те, як порахували голоси». Однак і тут збрехав двічі, бо з однаковою жорстокістю знищив і тих, хто проти нього голосували, і тих, хто за нього підтасовував голоси. А згодом ліквідував і Кірова, заодно розстрілявши нібито за причетність до цього вбивства сотні тисяч невинних людей у цілій країні. До подібного вандалізму не додумався жоден тиран на світі.

А як вам подобається такий факт: у Національному архіві США знайдено документ, який засвідчує: Сталін і Гітлер таємно зустрічалися у Львові напередодні війни — 17 жовтня 1939 року Документові можна вірити, він підписаний відомим багаторічним шефом ФБР Е.Гувером. Після цього стає зрозуміло, чому перед війною Сталін довіряв Гітлеру, а злочинний спільний напад на Польщу називав «дружбою, скріпленою кров'ю», чому вкрав погано підготував країну до війни, нікому не вірив про можливістю нападу фашистів, а в перші дні після її початку аж впав )' прострацію. Причина цього — таємна змова з Гітлером.

Одна з достовірних версій: у Львові обидва тирани домовилися про поділ світу, Німеччина шукала свій інтерес на Балканах і в Африці, СРСР — в Ірані та зоні Персидської затоки. Тирани безперечно, сподобалися один одному і залюбки скріпили свій зговір ароматним грузинським вином.

Після того Гітлер ніби й справді дотримував слова — рушив війська на Грецію, Кіпр з подальшим стрибком у Єгипет. Ось чому Сталін не вважав за потрібне зміцнювати західні кордони країни. І раптом друг зрадив, віроломно зламав слово! Для розбійника в законі зрада друга-розбійника — гірше смерті. Було від чого впасти в прострацію. Мільйони наївних овець вірили, бо їм так велено було вірити, що вождь тяжко страждав за народ, котрого не вберіг від фашистської агресії. Та це була тільки ще одна велика брехня XX століття.
Ні, не «зрада» Гітлера — причина прострації вождя. Насправді, Сталін перший готував удар по Європі. І не авантюрний, як Гітлер, а «до основанья», до повного розорення...

Сталін усе життя готувався до цього удару, він був його найпотаємнішою метою, його мрією, ідеєю-фікс, його історичним призначенням, як він сам вірив. Для здіснення цієї мрії і робив все те, що він робив: колективізацію, індустріалізацію, мілітаризацію країни, протягом десяти років тримав народ на голодному пайку, вибивав з «ленінської гвардії» награбоване нею золото, кривавим терором зміцнював безапеляційну покірність пролетарських мас, розвивав військово-промисловий комплекс, потайки збільшував армію, готував сотні тисяч парашутистів для десантування їх в тили «загниваючого капіталізму», саджав тисячі дівчат на трактори, готував у професійних училищах підлітків для заміни трактористів та робітників, що мали бути мобілізовані в похід «до вечірнього моря».

У міжнародній політиці замислював використати надто агресивного Гітлера, як криголам (навіть таку кличку йому дав), що мав зламати кригу старого світу, знесилитися в протиборстві з нею і підготувати сприятливі умови для вторгнення багатомільйонних сталінських орд в Європу — аж до Ла-Маншу і Гібралтару...

Страхітливий розбійницький план цього чінгісхана XX століття грунтувався на двох засадах: теоретична (для дурнів) — здійснення ленінського заповіту про «світову пролетарську революцію», і практична (справжня) — небачений за своїми масштабами в історії грабіж Європи.

Яка грандіозна мета! Яка фантастична мрія — запанувати над половиною планети — від Тихого океану до Атлантики! Зібрати в підземеллях Кремля всі її скарби! Така влада, такі багатства і не снились ні Цезарю, ні Чінгісхану, ні Наполеону! Хто б тоді проти нього, Сталіна, був сам Ленін?! Дрібний грабіжник злиденної Росії...

І от вискочка Гітлер все зіпсував, зірвав і перекапустив, бо, рятуючись від загибелі, змушений був попередити удар, першим напасти на СРСР, інакше його труп знайшли б осмаленим у вирві від авіабомби не в 45-му, а ще в 41-му році. Було від чого ридати невдасі Сталіну.

Друга реальна причина прострації — панічний страх за власне життя. Закон банди, а Сталін мислив саме такими категоріями, суворий: якщо вожак своєю недолугістю підвів братву під ніж, він має заплатити за це головою. В такому тваринному страху й застали вождя вірні блюдолизи через кілька днів після початку гітлерівської агресії.

Що Сталіну, як вірному ленінцеві, теж було наплювати на Росію, свідчить його поведінка після перемоги над фашизмом. Коли йому подали на підпис документ, що у війні загинуло 27 мільйонів радянських людей, він спокійнісінько закреслив першу цифру і залишив тільки сім мільйонів. Його мало хвилювало, з чиєї вини загинули ті мільйони.

Грабіж Європи не вдався — от де був його біль!

Мало того, що війна кинула країну в страшну розруху, то ще й «ясак», здертий з Європи, виявився устократ менший, ніж очікувалося. Великий вождь був настільки розчарований результатами війни, що відмовився приймати парад Перемоги...

І все ж найтяжчий злочин тирана Сталіна перед людством не в тих страхопудних цифрах загиблих на війні, замордованих у тюрмах, стертих у «табірну пилюку». Найтяжчий, непростимий злочин Сталіна, як і кожного бандита, на мою думку, у приниженні до останньої межі, за якою уже починається звірство, історичної ціни особистості і її життя взагалі. Услід за своїм учителем Сталін постійно навчав більшовиків жорстокого ставлення до людини, як до ... останнього пса. (Даруйте за дещо вульгарне порівняння, але я не вважаю за потрібне шукати кращого). Як розлючений пес не перебирає, хто перед ним — жебрак чи поет-академік, так сталінським шариковим з собачими серцями було байдуже, кому ламати ребра, з кого живцем дерти шкіру, кого розстріляти...

Час нарешті порахувати, скільки людських жертв на совісті цього бича божого, — сорок, п'ятдесят мільйонів? У всякому разі добра третина з них — українці, досить пригадати лише санкціонований ним голодомор початку тридцятих років. Тільки смерть завадила тиранові здійснити ще один страшний задум — вивезти всіх галичан до Сибіру, а їх міста і села заселити іншими «дружніми народами».

Сталін побудував у країні не соціалізм. На одній шостій земної кулі він залишив у спадок нащадкам середньовічного тоталітарного монстра, структуризованого за принципом банди. Та спільнота аж ніяк не поділялася на традиційні класи — робітників, селян і куцого прошарку інтелігенції, як трубили на цілий світ комуністичні пропагандистські проститутки. Класи були зовсім інші. Клас еліти (партійна номенклатура), клас сторожі (страхітливі карні органи) і клас рабів (решта населення). Висновок: саме такий поділ на класи, за класифікацією античного філософа Платона, і характерний для ідеального рабовласницького суспільства. Тільки в даному випадку він помножений на середньовічну жорстокість владних структур. А ви кажете — соціалізм...

На 1 січня 1953 року режим набув повного розквіту: 12 мільйонів дорослого населення в ГУЛАГу (трудились за баланду), 8 мільйонів в армії та будівельних батальйонах (трудилися за баланду), ЗО мільйонів колгоспників (трудился за палички трудоднів), 40 мільйонів робітників промисловості заробляли мізерні копійки. Ось правдива статистика «політекономії соціалізму».

Така економіка й справді була ефективна, бо з прибутків якась мізерія виділялася на заробітну плату. Десятки мільйонів людей працювали задарма. Зрозуміло, що й ціни на товари можна було знижувати і продукти в магазинах були, бо хто мав їх купувати? Еліта розкошувала в системі спецмагазинів, а решта покупців проклинали долю в гулагах або в колгоспах.

Це не означає, що Сталін, Єжов, Берія особисто були жорстокими людьми, якимись дракулами чи вампірами. Винищення старої партійної та військової номенклатури до певної міри можна вважати історично виправданим: всі оті Зінов'єви, тухачевські та їм подібні мали не тільки руки по лікті в крові, а й ноги в крові по коліна. їх кара заслужена. Зовсім інша річ — мільйони простих людей. Загибель їх продиктована не політичними, а скоріше економічними реаліями. Той піратський державний корабель, на капітанському мостику якого стояв Сталін, міг рухатись вперед лише за умови, коли в його топках згоряв людський матеріал. Сама економіка «соціалізму» змушувала вождів народу постійно, методично, без будь-якої провини (і вони це добре розуміли) арештовувати мільйони здорових, працездатних «ворогів народу», щоб заповнювати ними шахтні вибої, заводські цехи гулагів для їх нормальної роботи. Інакше та економіка збанкрутувала б не в 1991 році, а ще в середині 30-х років.

Ці висновки я адресую тим старим бовдурам і їх малочисельним молодим телепням, котрі ще й нині бовкають: «За Сталіна було життя!» Розумнішим від тих бовдурів пропоную конкретніше замислитись над «принадами» того життя: ви хотіли б, аби вашого батька з'їли білі ведмеді, мати як «жвона» (жінка ворога народу) боялася вийти за поріг власної хати, брати під конвоєм добували воркутинське чи карагандинське вугілля, сестри під конвоєм шили для зеків «роби» або без права виїзду за межі району пололи колгоспні буряки? І все це за шматок дешевої ковбаси, за ситцеву сорочку та кирзові чоботи. Вам би совість дозволяла їсти ту ковбасу?

Незрозуміло лише, чому дехто так ревно плакав у день смерті вождя: чи тому, що він забагато замордував людей, чи тому, що замало?..

Коментарі:

Коментарі  

 
#1 bigfan 27.11.2008, 17:07
Розмови про дешеву ковбасу та хліб, ще будуть довго ходити. Нам ж постійно не догодиш, але думаю на що заслужили, те і маємо. Фатум
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити