Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 86 гостей на сайті

Реклама

Павло Лосик: "Жоден психолог не може вплинути на особу так, як церква”

Наша зустріч із генерал-майором Павлом Лосиком з об"єктивних причин відкладалася. І за дивним збігом обставин, чи то на підтвердження того, що для Бога немає нічого випадкового, - ми зустрілися якраз напередодні професійного свята - Дня військ внутрішньої служби. Адже генерал - начальник Департаменту з виконання покарань по Тернопільській області, тобто, найвищий посадовий чин цієї галузі військ.

Павло Лосик найпривабливіший тим, що народився, жив, навчався на Чортківщині, робив свої перші кроки у життя, відтак - певного часу працював на керівних посадах. До свого високого чину він йшов поступово, сходинка за сходинкою, нічого не пропустивши і не перескочивши. Тому здобув найбільший скарб - життєвий і фаховий досвід. Його історія життя - цікава і захоплююча. То ж чим живе генерал Лосик, про його службу і захоплення читайте далі.

 

 

Пане генерале, куди б доля вас не провадила, ви завжди повертаєтеся до Чорткова.

- Чортківський район - це моя маленька батьківщина. Я народився тут у патріотичному селі Ромашівка, там минули мої шкільні роки.

Так як у Ромашівці була тільки початкова школа, то я згодом навчався у Косівській восьмирічці, а далі - у Білобожницькій середній школі.

Мої батьки - звичайні сільські люди, які усе своє життя пропрацювали у колгоспі, були дуже побожними. Мати - Емілія Павлівна, а батько Степан Михайлович Лосики. Тільки ось, на жаль, мого батька уже немає, він помер у 1992 році. А мати й досі проживає у селі Ромашівка.

- Як ви обирали свою майбутню професію? Ви одразу вирішили служити у внутрішніх військах?

- Коли я навчався у сільських школах, мені привили бажання прагнути когось захистити, допомогти ближньому. Однак по закінченні середньої школи я пробував поступати до фінансово-економічного інституту. Не набравши відповідної кількості балів, я не пройшов. То ж визріло питання: куди йти далі? Перше, що спало на думку, йти до армії. Адже тоді це було престижним. Так військовим комісаріатом я був направлений на навчання у Бучацький ДОСААФ на курси водіїв. Відтак у 1974 році, 16 листопада, був призваний до лав Радянської армії. Спочатку мене направили у школу молодих сержантів у Гайсин, що на Вінничині, подальшу службу проходив у Москві в льотних військах.

Після проходження служби, постало питання вибору професії. Тоді з трудових колективів набирали молодих людей для навчання у школі міліції. Так як я після служби в армії працював водієм у колгоспі ім. Лесі Українки (с.Білобожниця), одразу за направленням колгоспу вступив у Львівську школу підготовки составу МВД СРСР, де провчився два роки. Закінчив навчання з „червоним" дипломом і одразу ж на другий рік був направлений за пільгами (закінчив попереднє навчання з відзнакою) у Київську вищу школу Міністерства внутрішніх справ ім.Ф.Джерджинського, тепер це академія. Тоді це була єдина така школа на весь Радянський Союз. По закінченні навчання мене розприділили у Сєвєробайкальск. Тоді нас направляли по цілому Союзу.

- Як ви сприйняли такий поворот долі?

- Була молодість. Романтика. Це було дуже модно. Тоді якраз зводилася Байкало-Амурська магістраль. Мене повідомили про призначення і нічого не залишалося як сказати: „Так, точно!" - і йти вперед. Колись не прийнято було щось обговорювати. То ж прослужив я там більше чотирьох літ. Це - Сибір, місто Сєвєробайкальск Іркутської області.

У Сєвєробайкальську доводилося служити на різних посадах, починаючи від оперативного працівника до заступника начальника колонії.

- Важко було?

- Умови були надзвичайно важкими. Тому що доводилося жити при морозі 40 - 50 градусів у звичайних наметах. Поряд йшло будівництво. Ми на морозі розкладали намети, ставили печі - „буржуйки" і жили поряд з будівництвом.

До речі, на цьому будівництві було дуже багато українців. З багатьма ми листуємося до цього часу, телефонуємо один одному. Ми дорожимо цією дружбою, бо разом пройшли добру школу виживання. Пригадую, коли не було води, ми топили взимку сніг для приготування їжі, щоб вмитися. Тобто умови були екстремальні. Але було так: батьківщина приказала, направила і ти з честю виконуй свій обов`язок.

- Як ви покінчили із сибірським життям?

- Мій батько був учасником війни. Він направив Міністру внутрішніх справ Щолоку листа. На День Перемоги, 9 травня, мене викликають і повідомляють, що є можливість мене направити у розпорядження Тернопільського управління Внутрішніх Справ. Мені тоді йшов 26-й рік і самому вже хотілося осідлого життя. Все-таки я дуже тужив за Україною. Хоч поряд зі мною було багато українців, але відчувалося, що то нерідна земля, що я там тимчасово. Тому цю звістку зустрів з радістю. Це був 1987-й рік.

Так в Тернополі я спочатку був на оперативній роботі, потім у міському відділі дільничим інспектором. Почалися службові будні, але вдома. Потім мене направили на посаду першого заступника начальника Копичинецької колонії по режиму і оперативній роботі. У мене тоді вже була сім`я. У Копичинцях я прослужив впродовж дев`яти років. Потім мене направили першим заступником начальника Теребовлянського райвідділу міліції. Через півроку я став начальником. Сім`я залишилася жити в Копичинцях. Загалом з Теребовлею мене пов`язує дуже багато, адже я там двічі був начальником райвідділу міліції. Між тим працював начальником міжрегіонального обозу у місті Чорткові один рік. Змінилося керівництво в області і мене знову направили в Теребовлю. Згадую, працював я ще два роки на посаді начальника райвідділу міліції, як одного разу зателефонував тодішній голова Тернопільської облдержадміністрації В.Коломийчук. І що цікаво, тоді ми якраз розслідували вбивство у Струсові. Я весь заглибився у цю справу, а тут мені телефонують і кажуть: „З вами буде говорити Василь Степанович". А в мене товариш, з яким ми ще разом вчилися в Києві, Василь Степанович Вітковський. І я собі думаю, що це Василь собі таке надумав, не може нормально говорити зі мною по телефону, а треба, щоб хтось про це повідомляв? (сміється). А це виявляється був інший Василь Степанович - Коломийчук, котрий попросив мене прийняти рішення очолити управління Державного департаменту України з виконання покарань у Тернопільській області. Це був грудень 2001 року. З одного боку, це була приємна звістка, яка передбачала ріст у рангу, а з іншого - знову доводилося усе міняти. Але, як кажуть, що не відбувається, то все до кращого.

- Вам, коли життя щось пропонує, йдете за течією чи намагаєтеся шукати інших виходів?

- Якщо брати по службових сходинках, то я звик, як військовий, підкорятися приказам. А в житті можу приймати помірковані рішення.

До 1998 року наш Департамент був у структурі Міністерства внутрішніх справ. Але оскільки Україна стала незалежною державою, при вступі її до Ради Європи експерти запропонували певні вимоги щодо правоохоронної системи, де в одному із пунктів йшлося, що не може одна система ловити злочинців, розслідувати кримінальні справи, виконувати вирок і тримати під вартою. Так у квітні 1998 року указом Президента був створений наш Департамент.

Так я йду другий після того, хто був до мене. А першим був М.Гой.

- Зараз ви найголовніший чин в області у галузі виконання покарань, що осягає ваша структура?

- Згідно чинного законодавства ми виконуємо усі види покарань - громадські роботи, виправні роботи, позбавлення осіб займатися певною діяльністю, ведемо облік засуджених умовно, адмінпокарання, цьогоріч нам ще передають нагляд за засудженими, звільненими достроково. Тобто йде укріплення системи, яка є єдиною цілісною - у виконанні покарань.

На сьогоднішній день у нашій області є чотири таких установи: слідчий ізолятор в Чорткові, де особи утримуються під вартою у попередньому слідстві і судовому слідстві; Бережанська виправна колонія, де утримуються неповнолітні до 18 років і як вийняток, коли навчаються чи йде ресоціалізація в життя, то ми, як правило, утримуємо до 22 років; далі йде велика Копичинецька колонія, де утримуються особи вперше засуджені за тяжкі і особливо тяжкі злочини (коли брати за статистикою 150 - 180 засуджені за вбивство, за нанесення тяжких тілесних ушкоджень; грабіж, розбій (до 350 чоловік), наркоманів з ціллю збуту наркотиків (150), згвалтування тощо; і - Збаразька колонія в Добриводах - це одна із найбільших в Україні жіночих колоній, їх є усього 10, де утримуються неодноразово засуджені жінки. На території цієї тюрми є єдина в Україні, велика тублікарня. Коли хтось під час покарання захворів на відкриту форму туберкульозу чи запалення легень, їх направляють до нас на лікування. Ми маємо усі необхідні медикаменти, препарати і найсучасніший флюрограф, аналогів якого навіть немає у багатьох райцентрах. Ще маємо дільницю соціальної реабілітації у Лосячі на Борщівщині.

Сьогодні виправні система - це свого роду держава в державі. Ми виконуємо такий фронт робіт, що дозволяє нам жити в умовах самоокупності. Минулоріч виготовили продукції на 5, 5 млн.грн. І всю реалізували. Цьогоріч уже відчувається криза, ми уже не можемо так зреалізувати. Адже вартість утримання одного засудженого нам обходиться у досить кругленьку суму. Тільки на покращення умов засуджених минулоріч було використано 1 мільйон гривень. Сьогодні у місцях позбавлення волі такі умови, яких, мабуть немає в окремих райцентрах. Десять років тому про таке й не могли мріяти. У жіночій колонії Добриводи (Збараж) зведено лазню за сучасними вимогами, там тільки одні змішувачі стоять такі, що й в мене вдома немає. Є перукарні, їдальня, молитовні кімнати тощо. До речі, у наших їдальнях умови набагато кращі як у армійських. Я вас запрошую, як буде можливість, все це побачите і переконаєтеся.

- На прикладі нашого Чортківського слідчого ізолятора я бачу, що система виконання покарань поступово гуманізується. Спочатку було створено молитовну кімнату. Є чудова капличка, я б сказала невеличка церква, працює психолог, молодші засуджені тут же можуть закінчити загальноосвітню школу. Такі нововведення притаманні певному регіону чи це по всій Україні?

- Загалом такі нововведення діють по всій Україні. Гегемонія нашої області у наданні культових релігійних обрядів. Ми надаємо перевагу духовному вихованню.

Чортківський слідчий ізолятор є єдиним в Україні, на території якого збудовано церкву. Зводилася вона зі швидкими темпами - у квітні було заложено перший камінь, а на Покрову - освячення храму. Її вартість орієнтовно 750 тис.грн. Я дуже вдячний отцеві Павлу Менлі, який звернувся до мене з цією пропозицією і ми разом з адміністрацією ізолятора робили усе можливе, щоб ця церква була. Загалом - це особлива тема, і про неї можна багато переповідати. Залучалася до цього громадськість, семінаристи.

Знаєте, працюючи на цій посаді, я приходжу до висновку, що одним із найефективніших засобів виховання і перевиховання засуджених є церква. Хоч це не єдиний засіб, адже згідно ст.6 Кримінального виконавчого кодексу - основними засобами виховання є соціальна реабілітація, суспільнокорисна праця, загальноосвітня, професійно-технічна освіта, громадський вплив. Хотілося б, щоб до норми закону було закріплено релігійні відносини адміністрації колонії з церквою. Бо жоден психолог не може вплинути на особу так, як церква. Тому у жіночій колонії ми також збудували церкву. У всіх інших є молитовні кімнати. Окрім цього, ми пропонуємо ув`язненим обирати конфесії за своїм покликом душі. Бо приходимо до висновку, що рятувати душу людини треба будь-якими методами.

- Чи є проблема туберкульозу у колоніях?

- У нас є дуже хороше медичне забезпечення. Минулий рік був роком боротьби з туберкульозом, то ув`язнені отримували мед, горіхи, цитрусові у достатній кількості. Усе це під жорстким контролем. То ж у наших місцевих колоніях - це одиничні випадки. У нашій спеціалізованій лікарні здебільшого лікуються від цієї недуги ув`язнені з інших регіонів.

- Що становить тил генерала?

- У мене хороший надійний тил - моя дружина Наталя, медик за фахом, і дві доньки. Старша донька студентка нашого Національного економічного університету, навчається на двох факультетах на юридичному на денній формі навчання і заочно - на фінансовому, міжнародний бізнес. Молодша - навчається у технікумі при заводі „Оріон". Сім`я проживає в Тернополі. Усі разом щонеділі ходимо до церкви, хіба я десь на виїзді, то вони йдуть без мене. Важливо скласти подяку Господу за прожиті дні, зарядитися духовним теплом, енергією.

Я виріс у сільській релігійній родині і тому для мене це важливо.

- Чи є у вас якесь захоплення?

- Я дуже люблю спорт. В молоді роки займався боротьбою, тепер люблю грати у волейбол, плаваю. І загалом у своїй роботі я приділяю велику увагу спорту, залучаю до цього своїх підлеглих, бо спорт допомагає тримати себе у фізичній формі і в організації роботи. Загалом я пишаюся тим, що наш Департамент у структурі „Динамо" часто здобуває високі результати. У травні місяці плануються змагання з футболу. Я вас запрошую і ви побачите, які у нас проходять матчі.

У вас в Чорткові є родина Міщенко, батько і два сини, вони грають за наш Департамент у волейбол. Також у слідчому ізоляторі є хороша футбольна команда, яка тепер гратиме у вищій лізі. І ще - у нас в управлінні є два майстри спорту з волейболу.

- Що б ви хотіли побажати своїм землякам і колегам?

- Колегам, хочу побажати витривалості, терпіння, і щоб держава достойно оцінила їх вклад у відстоюванні її інтересів. І щоб вони завжди були в строю, і ніколи - в бою.

Коли я приїжджаю з Тернополя до Чорткова, то отримую тут подвійний заряд, тому що усі мої земляки для мене милі і дорогі. Я бажаю їм добра, злагоди, миру і хай береже усіх нас Господь.

Спонсор допису: Любите дивитись телевізор в інтернеті? Тоді спробуйте глянути на Россия 24 http://www.glaz.tv/online-tv/rossiya-24 онлайн і насолоджуйтесь якістю


Коментарі:

Коментарі  

 
#4 живу біля Бігфана 05.05.2009, 00:58
для того щоб того "чудо-руднічка" треба зробити учасні споруди,а щоб зробити їх, треба кошти,яких міська рада не видає.
а спонсорів на таке святе діло немає...
Цитата
 
 
+3 #3 bigfan 04.05.2009, 13:39
Церкви, змішувачі, волейбол. Все це дуже добре, але зробили б ще щось із стоками з Копичинецької колонії в Нічлаву. А то сто метрів від власного дому б'є "чудо-руднічок" , не файно якось получається. :sigh:
Цитата
 
 
#2 Zori__ 04.05.2009, 07:58
Слава і честь нашому генералу-майору ! Мене дуже тішить, що Україна має такі віддані сини.
Цитата
 
 
#1 Галичанка 30.04.2009, 14:02
Пан Лосик дуже хороша, побожна і поважна особа, це і без статті зрозуміло. А матерал цікавий, гарно та змістовно викладений, дізналась багато нового. :-)
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити