Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 86 гостей на сайті

Реклама

Орест Савка. Музей політичних в’язнів – біль, що лікується правдою…

Українська нація впродовж довгих століть боролася за власну державу, мову, культуру, традиції. Прадіди наші віддавали за це життя, проте теперішні українці, на жаль, мало цікавляться своєю історією, а особливо тими її сторінками, які різні політичні режими не раз переписували чи навіть зовсім стирали з офіційних історичних джерел. Саме такою є інформація про політичні в’язниці та людей, в чиї долях вони залишили свій жахливий слід. Про це – розмова із старшим науковим співробітником історико-меморіального музею політичних в’язнів у Тернополі Орестом Івановичем Савкою.

-  Наш музей було засновано у 1996 році організацією «Меморіал», Інститутом національного відродження України та обласним краєзнавчим музеєм, філією якого він є і до сьогодні. Місцезнаходження його вельми символічне – у будинку №1 на вулиці Коперніка, де з 1944 до 1986 року знаходилися управління і слідчий ізолятор Тернопільського НКВС-КДБ. На сьогодні це найбільший в Україні історико-меморіальний музей політичних в’язнів.

А що представлено в експозиції?

-  Оскільки музей розміщений у колишній в’язниці, то її атмосферу було не так вже й важко відтворити. Майже тридцять кімнат, які зараз належать музею, – це ті ж самі підвальні камери, де утримували політичних в’язнів: холодні кам’яні стіни, відсутність підлоги та будь-яких умов. Тільки їхній зовнішній вигляд наводить жах на кожного, хто заходить до музею.

-   Жодної реконструкції в приміщенні не проводилося?

-  Ми дещо попрацювали над тим, щоб підготувати ці підвали для огляду відвідувачами, адже майже всі коридори та камери були в жахливому стані. Звичайно, тодішня влада намагалася приховати сліди катувань та знущань над людьми, які тут відбувались. Тому більшість приміщень були просто відгороджені, замуровані. Але нам вдалося відвоювати частину цих підвалів для розширення території музею. Зараз для відвідування відкрито 28 кімнат. Більшість із них відтворюють умови утримання політичних в’язнів, знаряддя допитів. Експонати музею дуже різноманітні: від посуду (якщо так можна назвати бляшанки, у яких давали їжу), ланцюгів-наручників до особистих речей «ворогів народу», – саме так іменували усіх, кого тут тримали. Про цих борців за волю України, їхні геройські вчинки й розповідають наші музейні стенди. Особливу увагу відвідувачів привертають макети криївок та концтабору. А нещодавно ми відкрили меморіальну кімнату, присвячену Степану Бандері.

Як часто в музеї відбуваються екскурсії і як відвідувачі сприймають побачене?

-  Наш музей працює майже щодня. Сюди приходять різні люди, часом організовуються екскурсії зі шкіл, вищих навчальних закладів. Досить часто ми маємо екскурсантів, які приїздять зі східних регіонів України. Зрозуміло, що вони зовсім мало знають про діяльність УПА, її героїв, політв’язниці, відтак наш музей таким людям просто відкриває невідомі сторінки історії України. А от вже сприймають наші відвідувачі чи не сприймають надану інформацію, це залежить від кожного особисто. Хоча людей завжди вражають розповіді про те, що в цих невеличких камерах одночасно могли утримували від двадцяти до шістдесяти ув’язнених, про допити, після яких тих, хто вже не міг самостійно пересуватися, з четвертого поверху просто тягли сходами донизу…

Як вирішуються побутові проблеми музею, адже його утримання потребує чималих коштів?

-  Побутових проблем нам й справді не бракує. Приміщення музею зараз перебуває далеко не в ідеальному стані. І довести тут все до пуття ми не маємо можливості, адже нам потрібні кошти навіть щоб належним чином утримувати експонати, оскільки речі з часом псуються. Музей перебуває на балансі обласної ради, а коштів у бюджеті не вистачає. Так, для проведення певних ремонтних робіт, як зовнішніх, так і внутрішніх, нам потрібно хоча б 80 тисяч гривень… Щоправда, голова нашої обласної адміністрації Михайло Цимбалюк обіцяв знайти кошти для музею, надавати потрібну допомогу. Наразі він свого слова дотримується.

Пане Оресте, яке, на Вашу думку, значення цього музею для наших сучасників?

-  Це, перш за все, шана і пам’ять про тих людей, які віддавали своє здоров’я, а часто й життя за нашу з вами свободу. Подібних в’язниць в Україні було чимало, та з часом ми забуваємо про той «комбайн знущань» над людиною, яким був тоталітарний режим для народу. Наш музей – не просто історична довідка. Це пам’ять про наш біль, який ми повинні вилікувати правдою.

P.S. 25 листопада цього року пішов із життя завідувач музею, колишній дисидент, філолог за освітою, український поет, член Національної спілки письменників України, член Спілки українських письменників Словаччини Ярослав Іванович Павуляк.

 

Його життя так само неповторне та знакове, як і поезія. Антологічною стала історія того, як поет встановив пам’ятник Кобзареві у своєму рідному Настасові Тернопільського району. Тоді він вчився в училищі прикладного мистецтва ім. І. Труша. Виготовив пам’ятник. На свій 21 день народження 30 квітня почав встановлювати, а на ранок 1 травня подарунок отримали всі жителі села. Звісно, що за це йому добряче дісталося на горіхи. Такого ще не було, щоб за один день, як гриб після дощу, вигулькнув пам’ятник. До речі, він там ще досі. Не були спокійними й наступні роки Ярослава Павуляка — він мав чимало проблем за свою любов до України.

Наталя Єднак

Джерело: "Тернопільська липа"


Коментарі:

Коментарі  

 
#1 bigfan 11.12.2010, 15:33
Давно хотів відвідати цей музей, потрібно задатися ціллю перед наступною поїздкою в Тернопіль. До речі під час з’їзду депортованих у 2007 який відбувався в Копичинцях, Турецький С. обіцяв відкрити і у нас музей, на території колишньої тюрми КГБ, а пізніше технікуму та трикотажної фабрики, але як ми бачимо не склалося
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити