Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 52 гостей на сайті

Реклама

Мар’яна Савка: “Наша дитяча література принципово відрізняється від інших дитячих літератур"

 – Ви харизматичний видавець, чудовий поет, автор “книжки року”-2011 у номінації “Дитяча література”, а тепер іще й співзасновник і член комітету Літературної премії “Великий Їжак”. Чи це різні іпостасі одного життєвого проекту – чи це три (а тепер уже чотири) різні проекти, які Ви послідовно втілюєте упродовж свого життя?
– Дякую за високу оцінку моєї праці. Я насправді часто не вдоволена собою, бо розумію, куди рости у цих іпостасях – письменника, видавця і людини, котра займається громадською діяльністю. Я би дуже хотіла бути послідовною у всьому, зокрема і в цих життєвих проектах. Та, на жаль, мені це не вдається повною мірою, адже завжди щось одне витісняє інше, стає важливішим на якийсь момент. Видавець витісняє поета, громадський діяч заважає видавцю. І водночас ці троє вже не можуть одне без одного. Іпостась дитячого письменника я поки що виношу за рамки, оскільки пишу для дітей лише час від часу, а література для дітей – це досить серйозно, цьому треба віддавати життя.

– У глобалізованому світі поступово складається наступна тенденція: зі зростанням популярності письменника він переважно перестає бути письменником своєї країни. Наприклад, ті ж Кундера, Коельйо, Муракамі… А якщо гіпотетично уявити собі відповідну ситуацію в Україні – і стосовно популярних дитячих письменників?
– Уявити нескладно – за умови, якщо в Україні з’явиться багато англомовних ентузіастів, котрі захочуть перекладати українців і відкривати їх світові. Спершу я думала, що це питання готовності держави створювати інституції, що підтримували б переклади українських книг за кордоном. Тепер я більше схиляюся до думки, що це можливо лише завдяки приватним зв’язкам. Бо більшість антологічних видань української поезії чи прози – це приватна ініціатива. Зрештою, проблема невідомості української літератури у світі пов’язана також з ізоляцією країни через закритий кордон. Щоб відбувся природний обмін інформацією, обмін книгами, думками, потрібно долати багато перешкод. Письменникам, навіть із запрошеннями на різні культурні імпрези, часто доводиться переконувати посольських клерків, що вони не збираються поповнювати ряди посудомийок і прибиральниць, а просто хочуть відвідати іншу країну з культурною місією. Тут іще додається проблема нашої тотальної бідності. Бо навіть видавці (бізнесмени, умовно кажучи) часто-густо не мають можливості поїхати на ту ж книжкову виставку у Франкфурті чи Болоньї, представити своїх авторів через елементарний брак коштів.
– Чи можна уявити книжку, наприклад, про сучасних українських підлітків, цікаву, скажімо, німцям, французам чи полякам? Чи нині є в нас дитяча література, яку ми могли би “експортувати”?
– Так, чому ні. Іноземні видавці все більше приглядаються до українських ілюстраторів, з багатьма співпрацюють – бо тут нема мовного бар’єру. Побачив – сподобалось – купую. Якби з такою ж легкістю вони могли читати твори наших авторів – то, звичайно, купували б. Адже тепер в літературі немає ідеологічних обмежень, які були в радянські часи, письменники все більше розширюють діапазон психологічних проблем, пишуть про речі, близькі дітям і підліткам незалежно від національності – особливо зважаючи на процеси глобалізації, яким підлягає і наше суспільство. Я гадаю, що гумор Сашка Дерманського, Сергія Гридіна, Галини Малик будуть легко відчитані дітьми інших народів, казки та історії Лесі Мовчун, Лесі Ворониної, Зірки Мензатюк так само мають універсальний код, як і твори багатьох інших письменників. Насправді я не бачу разючої відмінності, якоїсь особливої ментальної складової в українській літературі для дітей та підлітків. Адже самі письменники виростали на творах здебільшого західних авторів.
– Як виглядає українська карта дитячого читання? Традиційно вважається, що найбільше читають діти у Києві та на Західній Україні. Наскільки це відповідає дійсності?
– Не можу судити, діти яких регіонів більше читають. Те, що українська книжка на Сході України продається в мізерних кількостях – це правда. Але майже так само погано книги купують і, скажімо, на Закарпатті. І ще правдою є те, що ця книга до дітей просто не доходить. Адже справа залучення дитини до читання часто залежить від авторитету дорослих. Тому часто буває таке, що читають класами і навіть цілими школами, бо авторитетні вчителі заохотили дітей до читання. І навпаки. Це було дуже відчутно, коли ми мали літературні зустрічі в школах. Були класи, де більш ніж половина класу знали і авторів, і книги, і героїв, однак були й інші – де на розмову про книгу не вдавалося витягнути навіть і двох-трьох дітей. До речі, присутність письменника у школі була страшенно по-різному сприйнята. В одних школах вчителі і, відповідно, учні були спраглі спілкування, вони однозначно багато з цього почерпнули. В інших – письменники переживали хвилини приниження, коли їхній добровільний прихід до дітей сприймався як додатковий клопіт і зрив навчального процесу.
– Наскільки доцільною у рамках забезпечення доступності дитячої книжки могла б бути політика забезпечення діяльності букіністичних крамниць зі спеціалізацією “Дитячі книги”? Наскільки у цьому могло б бути зацікавлене суспільство? А видавці? Адже далеко не все зі “старого доброго” в Україні перевидається. Чи могли б Ви конкретніше зупинитися на “плюсах” і “мінусах” гіпотетичної нині появи крамниць старих або просто вживаних дитячих книжок і підручників?
– Я особисто є прихильником розвитку ринку нової книги. У цьому зацікавлені не лише видавці, але й автори і художники. Не хочеться прищеплювати суспільству ідею секонд-хенду, бо вона й так стала гіперактуальною з речами побуту через неплатоспроможність людей. Бібліотеки і є тим вмістилищем старого і доброго, вони мали б задовольняти інтерес до старих видань. Все одно спорадичний добір книг, зданих на комісію, не зрівняється з бібліотечним фондом. Одна справа раритетні видання, інша – просто вживані. Якщо є запит суспільства на певні книги, котрі видавалися раніше і відсутні на ринку, потрібно доносити цю інформацію до видавців – нехай перевидають. Отож не буду зупинятися на плюсах і мінусах цієї ідеї, бо вона мені зовсім не близька. Є інші форми обміну старими улюбленими книгами – бібліотека, буккросинг і, звісно, базарчики старих видань – як у Львові біля пам’ятника Івану Федорову – для любителів.
– Наскільки доцільно при популяризації дитячого читання акцентувати увагу саме на задоволенні від читання? Німеччина, Великобританія, Польща, США, скандинавські країни демонструють надзвичайно високий інтерес до книг, бо книга там є маркером статусу. Чи не краще розбудовувати систему мотивацій, щоб дитина усвідомлювала, що тільки читаючи книги, вона має шанс стати лікарем, юристом, винахідником тощо – тобто представником найбільш високо оплачуваних професій?
– Це хороша мотивація – статус. Тільки як пояснити дитині, що лікар в Україні офіційно отримує одну із найменших зарплат, що винахідники – це люди, яких часто приймають за божевільних, а юристи вимушені діяти в правовому полі законів, які не працюють. Те, якими ми хочемо бачити наше молоде покоління, залежить від багатьох суспільних факторів. Усі вони – це сполучені системи, на жаль, розбалансовані. Читання – це перш за все елемент освіти. І коли освіта в стані критичного занепаду, то й мотивацій для читання мало. Те, що суспільство наскрізь корумповане і живе за подвійним стандартом, спричинило надзвичайно низький рівень самоповаги в людей, а також взаємної поваги. Мені здається, добрим гаслом могло би бути: поважай себе – читай. Діти переймають образ, який їм пропонують доступні канали інформації – телебачення, Інтернет. А телебачення, як не прикро, не те що не дбає про духовний, культурний, емоційний розвиток молодої людини, а навпаки – неабияк сприяє деградації особистості. Не потрібно вчитися, читати, працювати, щоб стати успішним, багатим і знаменитим – краще візьми участь у шоу. Що ідіотичніше ти виглядатимеш на екрані, то більше шансів, що тебе запам’ятають і, хоч і на короткий час, але ти станеш зіркою. Залетіла у шістнадцять? Супер! Ми покажемо тебе по телевізору!
– Наскільки важлива для дитячого письменника легенда чи суто іміджеві речі, поза текстом?
– Це дуже індивідуально. У Джеремі Стронга, наприклад, легенда відіграє значну роль – діти тішаться, читаючи його кумедну біографію, залюбки спілкуються з ним у чаті. Але далеко не кожен письменник відчуває потребу в якісь легенді чи особливому іміджі.
– Чи потрібні у дитячій літературі ті чи інші форми цензурної політики? Наприклад, стосовно жанрів?
– Я взагалі насторожено ставлюся до поняття «цензура», розуміючи, що цензура в руках держави може стати інструментом «приборкання непокірних». Не цензура, а критика. Література для дітей, як і для дорослих, потребує літературно-критичного осмислення, потребує фахівців, котрі оцінюватимуть її на всіх рівнях, і на жанровому зокрема. Бракує фахових видань, бракує читацьких рубрик у сімейного типу журналах, бракує суджень про прочитані книги з уст відомих людей. Одним словом – бракує інформації про літературу, особливо про літературу для дітей. Тому мені особливо відрадно, що є певні домовленості зокрема з львівською мерією про соціальну рекламу як промоцію авторів короткого списку премії “Великий Їжак”.
– Один розумний чоловік у розмові якось висловив припущення, що у радянські часи читання великою мірою стимулював дефіцит: хороші книжки, у тому числі дитячі, доводилося “діставати” “по блату”, тобто спрацьовував вельми специфічний чинник престижу. Саме тому нині можна купити стільки абсолютно новеньких, ніколи ніким не читаних книг 70-80 років: їх просто ставили на поличку. Що Ви на це?
– Мабуть, такий чинник може стимулювати до купівлі книг, але не до читання. Мені здається, що зараз подібним стимулюючим чинником є не дефіцит, а мода. Читати Муракамі, Акуніна, Кундеру чи того ж «Гаррі Поттера» – модно. Ще діє принцип такого маркера: читати певну літературу – значить, бути причетним до певної спільноти. Такий собі масонський принцип. Він може охоплювати як відносно невелику читацьку аудиторію (скажімо, прихильників прози Тараса Прохаська чи Юрка Іздрика), так і досить велику частину суспільства. Ти не читав «Чорного ворона»? Ти не читав «Записок самасшедшого»? – Ти не справжній українець. А в середовищі підлітків: ти не читав Стефані Маєр? Ти «відстій».
– Що, на вашу думку, краще для розвитку ринку дитячої книги, – щоби зростали наклади книг чи щоби зростала кількість назв книг, які видаються протягом року? Щоби зростав асортимент – чи щоби зростала якість видань? Насправді це не такі вже й очевидні речі.
– Взагалі, це пов’язані речі. За останні три роки, в період кризи, і наклади, і кількість назв суттєво впали. Це стосується загалом ситуації на книжковому ринку України. Тут важливим є попит і пропозиція. Попит залежить від готовності суспільства купувати книги, від платоспроможності людей, від їхньої набутої потреби у книзі і, звичайно, від смаків покупців. Комерційні видавництва саме цей фактор роблять визначальним у доборі книг. Це маркетинг: книга містить не лише текст певної якості, це ще й ілюстрації, формат, тема, фішка. Бестселерами стають переважно ті книги, які для покупця є впізнаваними: наприклад, це книги за мотивами диснеївських мультиків, чи казки, знані всіма з дитинства, чи «Таня Гроттер», котра за співзвучністю назви повинна нести певну аналогію до «Гаррі Поттера» і так далі. Робити якісну високохудожню книгу комерційно привабливою – досить непросте завдання. Це так само, як присадити більшу частину суспільства на музику в стилі джаз. Але що більше добрих, якісних, красивих і мудрих книг, то більше людей, котрі їх відчувають і цінують.
– Чи потрібна Україні щось таке, як національна програма читання? Якщо так, то що можуть зробити у цьому руслі українські видавці і письменники?
– Як свідчить досвід Польщі, національна програма читання – річ неоціненна. Звичайно, вона потрібна і для нашої країни. Але поки що я не бачу такої інституції, котра би мала не лише повноваження, але й фінанси для такої великої акції. Мені здається, що державні установи підходять до подібних речей по-чиновницькому формально, а в громадських організаціях, хоч і є ініціатива, бракує коштів на її реалізацію. І все-таки я вбачаю майбутнє за громадськими організаціями, особливо якщо за ними стоять харизматичні особистості. Найкращий приклад – Форум видавців. Жодна державна виставка не зрівняється з масштабами Форуму видавців, який очолює Олександра Коваль.
– За збігом обставин, “Великий Їжак” виник через 20 років після проголошення вільної, незалежної України. Що змінилося у нашій дитячій літературі за ці 20 років? Як змінилася сама дитяча книжка?
– Перші десять років книжковий ринок намагався отямитися від цілковитої руйнації, спричиненої розвалом книготорговельної системи, але парадоксально – на початку 90-х окремі автори могли продати свою книгу багатотисячним тиражем, а зараз це важко увити. Та поступово з’явилися і дитячі видавництва, і автори, в останні 10 років – ціле гроно авторів, потужна хвиля. Коли ми лише починали видавати книги для дітей, я мала дуже мало інформації про те, хто і що доброго в Україні пише, тому перші наші книги – це були перш за все переклади. А тепер більшість наших книг – це сучасні українські письменники, і я бачу, що рівень письма піднімається. Виокремилися постаті-авторитети, письменники старшого покоління – Володимир Рутківський, Леся Воронина, Зірка Мензатюк, Григорій Фалькович, Галина Малик. За ними неухильно ідуть письменники молодшого покоління і зовсім молоді. Це означає, що зараз, коли ми знову переживаємо кризу, корпус дитячої літератури все одно розвивається, бо є спадкоємність поколінь, і це дуже перспективно.
– Чи є щось, чим наша дитяча література принципово відрізняється від інших, зокрема, від російської, американської скандинавської дитячих літератур?
– Я думаю, перш за все чудовою дитячою поезією. Головне, вміти це шанувати і пропагувати так, як роблять це росіяни. Бо ми (у більшості) значно краще знаємо вірші Агнії Барто, Корнія Чуковського, Бориса Заходера, аніж Наталі Забіли, Івана Неходи, Марійки Підгірянки. І зараз якраз той момент, коли можна пробудити великий інтерес до «живої класики» – віршів Галини Малик, Григорія Фальковича, Романа Скиби та інших поетів.
– Чи допомогла б українському ринку дитячої книги активна клубна діяльність – на зразок тої, яку здійснюють бібліотеки, наприклад, у Польщі, Німеччині, Норвегії, або на кшталт тої, яку проводить (щоправда, на ринку популярної жанрової літератури) видавництво “Клуб сімейного дозвілля”?
– Так, мені близька ця ідея. Я би хотіла, щоб «Видавництво Старого Лева» стало клубом, мало свою базу читачів, створювало читацьке клубне життя. Сподіваюся, ця ідея реалізується у близькому майбутньому. Взагалі, клубне читацьке життя зараз відбувається в Інтернеті, на читацьких форумах. Можливо, не таке активне, як би нам хотілося, але воно є. Ми, українські видавці і письменники, є заручниками двомовної ситуації в країні. Часто українські книги не доходять до певних регіонів на Сході, Півдні країни, а у маленькі містечка і села, незалежно від регіону, книги взагалі не доходять. Комунікація поштою – чи не єдина можливість забезпечувати книгами населення. КСД цим успішно послуговується. Але більшість їхніх книг – російською мовою. Я би дуже тішилася, якби запрацював український клуб, щоб українці, котрі ще не розучилися читати і говорити рідною мовою, мали достойний вибір.

Розмовляла Софія Заклецька

Джерело: http://bukvoid.com.ua

Спонсор допису: Любите купляти якісні та не надто дорогі речі? Для вас існує Интернет магазин із яким все це робити дуже просто


Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити