Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 67 гостей на сайті

Реклама

Захистити Україну допоможуть молитва і поезія

До 25-річчя проголошення незалежності України побачила світ 14-та з черги книга члена НСПУ, отця-доктора Василя Погорецького з Копичинців під зворушливою назвою “Україна іде...”, в якій священник у поетичній формі структурно осмислює нинішню трагічну дійсність, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Ця збірка віршів - згусток думки, переживань поета за Україну, тривоги і болю, та незрідка- й радості, які приносять йому безсонні, в молитвах, ночі і швидкоплинні дні. Ліричний герой поезій, котрий власне у цьому разі однозначно уособлює їх автора, вірить у праведність нашої спільної справи і справжність нас, сущих на даній Богом землі. Втім, художня вартість бентежного поетичного літопису, а так означив би я нову книжку о. Василя Погорецького, - якраз не в приземлено- хронологічному описі подій історичної значимості, а в прагненні осмислити їх за високими духовними критеріями Божих заповідей.

Автор назвав свою збірку за поданим на її відкриття віршем, у якому є такі рядки: «Україна іде до тебе, - // Брате чи сестро, стрічай!» Україна іде до кожного з нас, до нього самого - поета і священика, за поміччю й підтримкою. Тож у грізний і доленосний для Вітчизни час «Забудьмо нараз про втому, // Небом наповнім думки». Поет веде мову і безпосередньо з ненькою Україною: «Хрест тяжкий несеш попри безодню - // Не зірвись в оту прірву без дна». Сьогодні як ніколи накладаються одна на одну доля Вітчизни і доля кожного її сина чи дочки:

Темні хмари зі сходу над нами...
Руку, Ненько, тобі подаю,
Щоби спільний той хрест, наша Мамо,
Ми несли на Голгофу свою.

Власне, чималий за протяжністю часовий період охоплює поетичний літопис України, з яким прийшов до читача Василь Погорецький і для розуміння логіки якого, послідовності згадуваних подій і вдамся до подальшого рясного цитування віршів збірки. Автор, звичайно, не був свідком чи учасником, чи навіть сучасником усіх тих подій, які стали темами його віршів, але він бачить діалектичний зв’язок між подвигами героїв визвольних змагань і мужністю нинішніх захисників України на її сході:

З колін піднятись - треба досить сили
Й відваги підневільним сотні літ.
Але напружмо у пориві жили,
Щоби навік забувсь чужинський гніт.

Під цим кутом зору уродженець Тернопілля виокремлює у своєму поетичному літописі і, сказати б, місцеві «маркери» боротьби за волю України:

Ми не залишенці,
Зниклі в історії:
І ви, Копичинці, -
На її траєкторії.

...Звіялась хуга,
В тайгу йде зима.
А поруч — наруга:
Концтабір, тюрма.

Поет лаконічними й водночас експресивними за силою впливу на читача штрихами розгортає картину страхітливих знущань сталінського режиму над учасниками визвольної боротьби, безіменними могилами яких, у тому числі і його земляків, всіяна сибірська земля. Потім були десятиліття «соціалістичного раю», коли кремлівська влада пригнічувала навіть будь-які прояви інакодумання, не те що спроби відкритого українського національного спротиву окупаційному режимові:

На кожних трьох - один стукач...
Моя Вкраїно, ким ти стала?
Несеш напасникам калач,
Вкраїнським пригощаєш салом.

Наголошуючи на кращих рисах ментальності нашого народу, поет далекий від його пафосного ідеалізування. На жаль,

Були завжди серед нас
Полохливі вівці,
А за них хтось у цей час
Гинув у криївці.

Але ж, читаємо у вже цитованому вірші «На кожних трьох — один стукач...»,

Той чинить гріх, хто Батьківщину
На глум ординцю залиша.
Вкраїні рідній - серце сина,
А Богові - його душа.

        Перекидаючи місток у ближчі до нас часові обшири, поет ставить глибокі за своєю екзистенційною суттю, далеко не риторичні запитання:

Від любові до зради лиш крок...
Так було. Невже так іще буде?
Чи ж не всі ще пізнали урок,
Що дали нам сексоти-паскуди?

Автор збірки таврує ганьбою ницих душею колабораціоністів і манкуртів, які з мотивів особистого благополуччя співпрацювали з окупаційними режимами, і на противагу їм складає доземну шану героям боротьби за волю України:

Тим вклонімось, хто кров'ю своєю
Освятив нам для бою мечі,
Щоб свій зміст в українську ідею
Вклали ми як цілин орачі.

Та усвідомлення того, що «Й нащадки наші проклинати будуть //Тих, хто змиривсь так жити, як раби», якщо й не палало вогнем на повну силу, то завжди жевріло в українських серцях, отож наприкінці 80-х - на початку 90-х років минулого століття галичани пробудилися від, уже здавалося, летаргійного сну і масово вийшли на міські вулиці та майдани. Поет відтворює ті події з доречною в цьому разі фактографічно-інформаційною виразністю:

В дев 'яностім під Покровом Божої Матері
Піднялися Заліщики наші з колін.
І таїли злобу кадебешні карателі,
Як і вождь - гнів ледь стримував він.
Та йому, кам’яному, у місті на площі
Ще стояти судилися лічені дні...

Проте і після проголошення Незалежності шлях до справжньої, а не бутафорної волі України виявився неочікувано для всіх нас тернистим:

Ми мріяли віки державу мати,
І вже над нами — рідні прапори.
Проте щось влада не спішить загнати
Злочинне яничарство до нори.

Відповідями народу на байдужість можновладців до його національно-духовних та матеріальних потреб стали Помаранчева революція, а потім - Революція гідності:

Виклик режимові кинув Майдан—
То український прорив.
Кровю із завданих “беркутом” ран
Хлопець бруківку полив...

Браття вкраїнці, вставайте з колін!
Вірю: з молитвою ми переможем.
Звів до небес погляд свій із землі,
Щоб Ти зіслав перемогу нам., Боже!

 Як художник густими мазками, так поет скупими й водночас виразними художньо-образними засобами змальовує рішуче протистояння людей ненависному януковичівському режимові:

Кров і вогонь на Майдані...
Й синьо-жовте над ним знамено.
Ті, хто був у рабському стані,
Про свій страх забули давно.

Однак і постмайданні реалії принесли багато розчарувань українцям:

Небесна Сотня із вічності
Пита, хоче знати причину:
Чом досі нема у нас єдності
І зрадник стріляє в спину?

Несподіваною, а від того ще більш трагічною виявилась московська агресія проти незалежноїУкраїни. Ось як зафіксував це у своєму поетичному літописі Василь Погорецький:

Не кривавляться ще наші рани і думи,
Та запахло війною. Загарбано Крим.
Погляд неньки Вкраїни пронизаний сумом:
Вже зі сходу — від танкових пострілів дим.

Відступ наш - це ярмо... Це мов канути в море...
Нерішучість мужів душу неньки пече.
Для Вкраїни манкурти — одвічнеє горе,
Хоче спертись вона лиш па рідне плече.

А самого ординця XXI століття Василь Погорецький змалював так: «Московит, до скарбів наших ласий, // Знов гранату тримає в руці...» І тут неодмінно виникає запитання філософського характеру: яку ж моральну позицію щодо ворога визначив для себе, а отже, і для читачів своєї книжки, поет- священик, який на Службах Божих закликає своїх вірних любити ближніх, нагадує їм, що серед Божих заповідей є і така: «Не убий!»? Чи немає тут якогось роздвоєння особистості? І автор збірки «Україна іде...», судячи з процитованого нижче вірша, спочатку був приголомшений звісткою про агресію «старшого брата» проти «брата молодшого», як той називав українців і клявся їм у довічній дружбі, тож він звертається за порадою до нашого національного Пророка:

До Тараса іду зі сльозами:
В чому знов українців вина?..
Й відповів Батько наш: «З ворогами
Може буть мова тільки одна...»

     Втім, і сам автор збірки зрештою в гірких роздумах доходить висновку:
На камені ми сієм сльози,
Отож і сходить з них печаль.
Але ворожої загрози
Слізьми не відвернуть, на жаль.

Напаснику дать відсіч гідну
Вкраїнець має буть готов,
Щоб з Ангелом, на полі ріднім
До ближніх сіяти любов.

     Коли ж ідеться про захист рідної Вітчизни, то маємо з Богом у серці давати в бою належну відсіч ворогам. Щодо цього у настоятеля Свято-Покровської церкви м. Копичинців і Свято- Михайлівської церкви с. Емелівки Гусятинського району о. Василя Погорецького немає і найменших сумнівів:

Знов орда несе смерть і руїни...
І це значить одне: що для нас
Ще не знята з хреста Україна,
Ще борні не завершився час.

Отож він звертається до читача:

До піхви меча не ховай
І ти, що єси українець,
Доки вкраїнський наш край
Не покине останній ординець.

 А з огляду на міжнародний контекст неоголошеної війни московитів проти України поет дотримується такої думки:

Звісно ж, Європа в біді не покине,
Та покладатися в смертнім бою.
Знаю, Вкраїни син може й повинен
Тільки на Бога і мужність свою:

Поет-священик переконаний, що кладуть життя герої недаремно:
Їх дух безсмертний, хоч і мертва плоть.
За душі вбитих ми молились ревно,
Щоб їх у райські кущі взяв Господь.

      Війна особливо чітко окреслює межу між добром і злом, між честю і безчестям, між істиною і обманом, між правдою і кривдою:

Час такий, що і вдень, і вночі
Нас тримає в полоні тривога.
Ми шукаєм до правди ключі,
А вони... у молитві до Бога.

   Звертається автор збірки і безпосередньо до ворога:

Московите захланний, нам
Не копай глибоченної ями,
Бо впадеш в неї завтра сам
Ти увесь — із ногами й руками.

Поет упевнений:

Ще блукають сновидами тіні,
Та невпинна світанку хода.
Зло саме підірветься на міні,
Що на стежці добру підклада.

     На рядки такого афористичного звучання натрапляємо в багатьох поезіях збірки: «...Хто не прагне знять з очей полуду, // Очиститись не зможе від ганьби», «Правді-матінці йдім навздогін, // Якщо в ногу йти з нею не вмієм», «І правда рабів може буть однобока, // Істину тільки Господь один зна», «Рабство не краще за смерть - // Вільними й далі живім», «В українців така вже, напевно, планида - // Наступаємо знов на ті самі граблі...», «Лиш постійним каяттям // Дійсність цю нам не змінити», «Не закувать душу того в кайдани, // Хто молитви довкруг себе сіє...», «Легше так: ніж позбутися скверни, // В доброчесність зводити гріх...», «...Печуть душу колишні гріхи: // Їх чинили із власної волі, // А не світ спокушав нас лихий», «... Людині не варт ганить долю, // Що дається лиш раз на віку, - // Треба стиснуть в кулак свою волю, // Щоб уникнути пасток спокус», «Стежку життя хай же совість означить: // Світло її твоїм ближнім, юначе, -// Поміч і перша, й остання», «Чутлива душа є завжди молодою: // В байдужості панцирі незастига...», «Пахнуть небом блакитним високі дерева, // А низькі наслуховують з ночі траву» і т. д.

У віршах збірки «Україна іде..» поет-священик веде довірливу розмову з читачем:

Сто випроб у житті, сто доріг
Не для того дає нам Всевишній,
Щоб діяння, для Нього невтішні,
Нас робили довіку вже грішними
Й кайданами чіплялись до ніг.

Справді неспокійну життєву дорогу обрав для себе о. Василь Погорецький, означивши її так: «Хоч пізно борцем я на землю прийшов, // Та вчасно у Небо до Бога полину...» Він автор не тільки книжок віршів та есеїв, краєзнавчих розвідок, а й низки наукових праць, є доктором теологічних і кандидатом історичних наук. Окрім членства в національних спілках журналістів і краєзнавців отець Василь віднедавна прийнятий і до Спілки письменників. Усі ці життєві захоплення гармонійно доповнюють його повсякденну душпастирську діяльність. Інакше й не уявляє своїх буднів і свят автор збірки «Україна іде...», який признається в одному із вміщених у ній віршів: «О, як вперто люблю я Вкраїну // І недолю її п’ю до дна». Бо для нього нероздільні любов до Бога і поетичне осмислення суті кожної людини як дитини Божої, котра, перебуваючи під постійною опікою Отця Небесного, має поклонятись Йому і творити богоугодні справи, а не піддаватися різного роду диявольським спокусам. «Молитвою й віршем // Свій біль полікую...» - пише поет-священик. А в іншому вірші висловлює своє життєве кредо:

Що не день, то ближче до Раю...
Та бідами й далі земними журюсь.
В руках я перо і тризуб тримаю.
На рани твої, Україно, молюсь.

Завершує ж він свою збірку такою, сказати б, підсумковою поетичною строфою:

Моя хвала Всевишньому за все -
За нашу чесну і в трудах дорогу.
Хай тих біда ніколи не трясе,
Для кого Україна - над усе,
Як і молитва, звернена до Бога.

Хочеться від душі побажати о. Василеві Погорецькому врожайних ужинків як на духовній ниві пастора людських душ, так і на ще не розораних перелогах її величності Поезії.  

Іван ГАВРИЛОВИЧ, член НСПУ  м.Івано-Франківськ

 


Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити