Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 111 гостей на сайті

Реклама

“Український П'ємонт”: еволюція ідеї

П'ємонт — королівство на півночі Апенінського півострова, в якому розпочалися об'єднавчі процеси усіх італійських земель в одну державу Італію. Блискучий приклад ітаційців став імпульсум для визвольних рухів так званих “недержавних” народів у Європі, які розпочали шукати свій “П'ємонт”. Українці не стали винятком. Вже лідери громадівського руху В.Антонович та О.Кониський після жорстких репресивних дій російського уряду 70-х рр. ХІХ ст. Запропонували перенести центр українського національного відродження в Галичину.

Основоположником ідеї “українського Пємонту” є Володимир Антонович. Львський дослідник Ігор Чорновол говорить, що поняття «український П'ємонт» народилося в київському «старогромадівському» оточенні на початку 1880-х років після поїздки Володимира Боніфатійовича до Галичини та Італії. Після Емського указу 1876 р. галицько-наддніпрянські контакти особливо активізувалися, адже на Західній України не було національно-мовних обмежень, тому сюди перекидається національно-суспільний рух з Надніпрянщини. Систематична взаємодія наддніпрянських, галицько-руських та польських діячів, зокрема, привела до укладення так званої «Нової ери» 1890 р. - тимчасового польсько-української політичного порозуміння в Галичині. Тим більше ж про особливу, майже «п'ємонтівську» - хоча такий термін й не вживався, роль Галичини в самій австрійській провінції говорилося уже з середини 60-х років ХІХ століття - тобто відтоді, відколи українська культурно-просвітницька діяльність потрапила під систематичні обмеження в Російській імперії, а натомість у володіннях Габсбурґів остаточно запроваджено конституційні свободи. Завдяки цим свободам у Галичині відтворювалася та сама матриця суспільно-культурного життя, громадських інституцій та форм публічного життя, що й в інших центральноєвропейських регіонах. Внаслідок цих обставин Галичина ставала не лише «іншою Руссю», але й «іншою Україною» - подібною й водночас несхожою на основний національний «материк».

 

За чверть століття з 1980-х рр. до Першої Світової війни Галичина перетворюється на справжній український П’ємонт. В.М Литвин називає цьому ряд причин. Найважливішими були політичні. В середині ХІХ століття беззастережливим лідером українського руху були наддніпрянські діячі, українофіли (в т.ч. В.Антонович). Наслідком репресивної політики російського уряду (Емський указ 1876 р., підрив громадівського руху, початок інтелектуальної та політичної еміграції членів Київської громади, цензурні утиски, несприятлива мовнв ситуація) було те, що надніпрянські діячі вперше виказали думку про переніс центру українського руху з Надніпрянщини до Галичини.

 

З 1890 року починається новий період історіософії в Україні. Початок цей пов'язаний з промовою "Молода Україна, її становище і шлях", яку виголосив в Петербурзі випускник Петербурзької військово-правничої академії Трохим Зіньківський (1861-1891 рр. ) перед своїми земляками-українцями на роковинах Тараса Шевченка Т. Зіньківський першим вказав, що Галичина австрійська та Україна російська помінялися ролями. Тому саме Галичина стає головним культурним центром України. Це зміщення центру національного ідейного життя з Києва до Львова у 80-90-х роках Х1Х століття було пов'язане з більш терпимим ставленням політичного режиму Австро-Угорської імперії до національно-культурних потреб народів.
Його підтримав М.С. Грушевський, який, зокрема, у своєму щоденнику (1888-1894 рр.) писав, що ініціатива перенесення культурного центру з Києва до Львова, окрім В. Антоновича, належала О.Кониському. Зокрема Олександр Якович налагодив хороші зв'язки в Галичині, а також був одним із фундаторів Літературного Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1873), а пізніше — ініціатором перетворення його у Наукове Товариство ім. Т. Шевченка (без права комерційної діяльності), а токаж у 1897 ініціював створення Всеукраїнської спільної організації, громадсько-політичної спілки, що мала об'єднати всі кола національно-свідомих українців, до якої входили і галичани.

Перший раз О. Кониський відвідав Галичину у 1865 р. По дорозі до Дрездена куди їхав на лікування після заслання. Тут він готує ґрунт для співпраці галичан і наддніпрянців. Програма дій О. Кони­ського імпонувала галичанам, які почали велику працю на ниві національного відродження. Через кілька днів О. Кониського сприймали як доброго і давно знайомого. У Львові О. Кониський познайомився з Я. Головацьким, О. Кача-лою, К. Сушкевичем, О. Барвінським та ін. Австрійська влада, що звикла ставитися до чужинців з недовірою, з підозрою поставилася і до О. Кониського, який, на диво, дуже швидко порозумівся з га­лицькою елітою. Авторитет О. Кониського серед галичан був величезним. Його запрошують до співпраці, зважають на його думку з приводу напрям­ків, змісту й автури часописів; у нього просять і одержують допомогу у розв'язанні найрізноманітніших проблем. Листи знаменитих галичан перейняті непідробною повагою і пієтетом.

Численними аргументами О. Кониський переконував громадськість у шкідливості космополітизму і російського шовінізму, що зводять нанівець реалізацію національної ідеї; розкривав обмеженість і кінцеву неспроможність концепції М. Драгоманова бути дороговказом для поневоленої нації, оскільки будь-яка теорія, яка не спирається на націоналізм, — утопія. Не маючи національного ґрунту, годі домогтися будь-якого поступу. «Справді, — пише О. Кониський, — дайте нам тип — тип живого космополіта, або Слов'янина, що се за чоловік буде? се буде нікчемний лежибока, у котрого або «не всі дома», або хмари в голові; або він буде брехун, котрий, не хотячи, не велючи працювати, реалізовати свої речи в очевидь, на тій ниві, де можна и треба працювати, проповідує працю для всєї люд-кости. О, се великі люде на маленькі діла!., и коли у них не «жуки в голові», то вони й самі знають, що проповідь їх про космополітичну працю єсть проповідь нікчемниці, проповідь уто­пії! — Скажіть мені: як можна працьовати рядовому чоловікові космополітично? Хиба де єсть народ космополіт? Немає чоловіка без лиця, немає народу без національності... працьовати користно для народа можна тілько працюючи на національнім грунті!».
Відомо, що першим, хто використав метафору “Український П'ємонт” в пудліцистиці був М.С. Грушевський. У 1906 р. В одноіменній статті він писав: “В останнє десятиліття ХІХ століття Галичина, незважаючи на власні досить важкі умови національного і економічного існування, стає центром економічного руху і щодо українських земель Росії відіграє роль культурного арсеналу, де створювались і вдосконалювались засоби національного культурного та політико-громадського відродження українського народу”. Проте вже у наступній статті «Галичина і Україна» дослідник дещо по-іншому змальовує суспільний рух на західноукраїнських землях. У цій статті він наголошує на тому, що це галицька суспільна звичка бачити й уявляти собі Галичину як духовний і культурний центр української землі, як ту духовну фабрику, де вихо­вується українська культура для цілої соборної України. Він закликав до перетворення укра­їнського культурницького руху в політичний, але він не сповідував державницької ідеології і був далекий від ідеї збройного розв'язання «українського питання».

Перед Першою світовою війною галицькі українці завдяки широкій громадсько-політичній і культурній діяльності перетворилися у самосвідому національну спільноту, метою якої було самостійне політичне життя. Весь край покрився мережею культурно-освітніх закладів, економічних установ, політичних організацій. Це, звичайно, не йшло ні в яке порівняння зі становищем українців у Російській імперії. А тому певні успіхи українства в Австрійській імперії, на фоні виразно антиукраїнського курсу Росії, привели його до орієнтації на Австрію в майбутньому світовому конфлікті, що стрімко наближався. Основним завданням українцiв у ньому мали стати домагання визволення Великої України вiд росiйського поневолення i створення з неї самостiйної держави та забезпечення вiльного розвитку українства в межах Австро-Угорщини.

Російські українофоби різного гатунку від професорів університету до генералів із генерального штабу, врешті-решт, спонукали царську Росію розв’язати не так проти Австро-Угорщини, як проти Галичини, війну, яка переросла в Першу світову. “Жажда знищення Піємонту українства в австрійській Україні була й одинокою дійсною та рішаючою причиною, що Росія ніби боронячи Сербії, пішла в війну із Австрією”. Вже на другий день війни (2.VIII.1914 р.) російські війська здійснили давно підготовлений похід в Галичину. Захоплена зненацька, австрійська армія тимчасово відступила до перевалів Карпат. Здавалось, нарешті зреалізується імперська мрія Москви оволодіти ненависним гніздом сепаратистського мазепинства і покласти край русько-українському етносу. На початку серпня 1914 р., тобто після оголошення Росією війни Австрії, у Києві відбулися збори так званого “Карпато-Русского Освободительного комитета”. Комітет видав десятками тисяч екземплярів прокламацію до “Многострадального Русского Народа Галицкой земли!”. В прокламації, зокрема, є такий пасаж: “Последний твой повелитель и враг — злопамятная Австрия, напосилась на твою душу, на твою виру, на твое славное имя Русь, русский”. Дядько царя, він же російський головнокомандуючий, звернувся до населення Галичини з пихатим маніфестом, витриманим в дусі панмосковитської ідеології: “Спадщина св. Володимира, земля Ярослава Осмомисла, князів Данила і Романа, скинувши ярмо, хай піднесе прапор єдиної, великої Росії!.. Хай Господь допоможе своєму царственному помазанику Миколі Олександровичу, імператорові всієї Росії, завершити діло великого Івана Калити”. Російська відозва до галицьких українців 1914 року звучала: “Русини и Галичани!”. І вона все-таки домоглася свого у 1939 р., за наказом Й.Сталіна. Це приєднання мало радше на меті нівеляцію так званого міфу про галицький уніфікуючий вплив.

Ідея "українського П'ємонту" знайшла логічне продовження в український політичній думці міжвоєнного періоду. Зокрема, талановитий публіцист і філософ В.Кучабський стверджував, що український народ наділений кордонами чужих держав і об’єднаний лише усвідомленням своєї етнокульрної єдності ніколи не зможе, особливо при імперсивній політиці цих держав, створити власну державу. Зародком майбутньої української нації може стати глибоко пройнята ідеями національного відродження, міцно згуртована, компактно розміщена територіальна спільнота. Таким П'ємонтом, на його думку, могла стати Галичина, де склалися для цього найсприятливіші умови. Військові, на його думку, могли б стати провідною верствою в українському державотворенні у 1917-1920 pp. - тоді, коли, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачав у великих землевласниках. Щоправда, провідною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вірністю до монарха - виразника єдності. Таким чином, сама по собі романтична ідея пошуку «землі обітованої» стала частиною ідеології українського консерватизму. В.Кучабський називав свою державотворницьку концепцію позитивним мілітаризмом. Ця концепція, провідну роль у побудові монархічної держави відводила військовій еліті з національним світоглядом, військовим хистом, аристократизмом і вождистьким спрямуванням.

В період утворення ОУН центром національно-визвольного руху залишилась Галичина, а «Українським П'ємонтом» — Львів. Греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким ревно плекала у віруючіх любов до Бога і України. Молодечі організації «Луг», «Сокіл», «Пласт» не дали загинути національній ідеї і готували молодь до нових визвольних змагань. Товариство «Просвіта» ширило в селах мережу читалень. Молоді націоналісти плекали надію, що сама на Галичині відновиться Українська незалежна держава. Все це було повязано із суспільно-політичною пам'ятю, яка зберігала національну ідею, яка виникла тут майже 100 років тому, ідею провідної ролі західноукраїнських земель, власне Східної Галичини в українському національному відродженні.

Після Другої світової війни радянській владі вдалося ненадовго придушити вияви національної свідомості. Але сам образ “Українського Пємонту” не вмирав ніколи.

Про те, наскільки тривким і живучим був образ Галичи­ни як П'ємонту, наскільки сильним було усвідомлення все­українського значення Галичини, свідчать публікації тако­го відомого публіциста, як І. Кедрин. У 1952 р. він написав статтю «Чи справді П'ємонт?». У ній він погоджується з тим, що порівняння української Галичини з італійським П'ємонтом шкутильгає, оскільки й історію італійського народу цілком неможливо порівняти з історією українського народу. Його робота цінна визначенням образу-поняття: «Галицький П'ємонт - це фортеця тугости цієї за­хідної вітки великого українського народу. Галицький П'є­монт - це та частина великої української землі, де могли витворюватися вартості всенаціонального значення тоді, коли інші землі тієї змоги не мали. Галицький П'ємонт - це взі­рець всенаціонального патріотизму, що в наші революційні роки, ген аж під кінець Першої світової війни, зумів на неве­личкій території поставити розмірно найчисленнішу, висо­коідейну і здисципліновану регулярну збройну силу, що бо­ролася не тільки за цю свою вужчу батьківщину…».

У 1953 р. з початком періоду “відлиги” розпочався і новий процес “п'ємонтизації” Галичини, активними діячами котрого стали “шістдисятники”. На сході України почалися жорстокі утиски митців, тому починаючи з 1962 року спостерігається “експорт революції” на Захід до Львова. Контакти львівських і київських шістдесятників ставали дедалі міцнішими. Завдяки цьому саме шістдесятництво набувало нової якості. Львів і Західна Україна в цілому залишалися в уявленнях національне свідомої інтелігенції "українським П'ємонтом" і в деяких відношеннях небезпідставно. У свідомості певної частини західноукраїнської інтелігенції залишались живими відповідні політичні традиції, їй не потрібно було еволюціонувати до певного рівня національної свідомості, відкривати для себе новий зміст національної культури, як це доводилося робити багатьом інтелігентам зі Східної України. Все це було дано, так би мовити, апріорно. Складність полягала в тому, що саме у Львові, як і взагалі в Західній Україні, національне свідома інтелігенція була предметом особливої уваги партійних органів і КГБ. Львів узагалі був режимним містом, і політична атмосфера тут була набагато важчою, ніж у Києві. В той час, як у столиці України буяла "відлига", вечори поетів-шістдесятників збирали тисячні аудиторії, у Львові кожний прояв вільної думки, тим більше в національному контексті, ставав предметом розборів, нагінок і адміністративних заходів. Головним наслідком персональних контактів київських і львівських шістдесятників, з точки зору розвитку руху духовного й інтелектуального опору, можна вважати початок процесу їх диференціації на тих, хто все більше цікавився політичними і соціальними аспектами культурництва, й тих, хто вважав доцільнішим обмежуватись суто мистецькими справами. Варто зауважити, що вже з самого початку сприйняття галичанами культурницької діяльності відрізнялося від того, як її сприймали "східняки", їхній "політичний генотип" був інший, культурництво багатьма (звичайно, не всіма) бачилося як зручний канал вираження якихось якісно інших амбіцій, перший крок до формування політичних вимог.

У 80-х рр. ХХ ст. З початком періоду “перебудови” розпочинається новий етап розвитку “Українського П'ємонту”. В цей час у внутрішньополітичній сфері відбувалася демократизація суспільного життя. Однією із складових перебудови була політика гласності. Гласність означає своєрідний перехідний етап між довготривалим періодом мовчазного однодумства до свободи слова. Гласність — це право знати, що відбувається в світі і в країні. В цей період починається ліквідація т.з. “білих плям” в історії, та зацікавленість населення своїм минулим. Галичина в котрий раз стає «Українським Пємонтом». В Львові починають працювати молоді дослідники, які пргнуть віднайти давнозабуту істину яку так намагалася знищити радянська влада.

З досягненням незалежності та початком національного відродження знову почали говорити про Галичину, як про П'ємон українських земель. Це було спричинене тим, що перший Президент України Леонід Кравчук, колишній комуніст-ідеолог, звернувся до політичних партій з проханням про допомогу у створенні національної ідеї для молодої Української Держави.
Досить цікаві думки у культуролога Галичини – Тараса Возняка. Він вважає: «Галичина є заручником української національної ідеї». Також дослідник стверджує, що галицького сепаратизму немає. Інакшість Галичини полягає у тому, що вона тягне Україну до більш європейської моделі. А сам міф про сепаратизм найбільш небезпечний саме для Галичини.

Останнім часом в сучасній історичній науці, у особі скандального журналіста Олеся Бузини, висловись критичні заявки в бік «українського Пємонту». Він стверджує, що Галичина – це не Україна, тому немає такої проблеми, як п’ємонтизація Західної України. Журналіст пише, що це груба підтасовка, яка немає нічого спільного з реальністю. Але не варто брати до уваги заявки не компетентних у цій справі людей. Це не міф, а цілком реальна ідея, яка полягає у перетворенні Галичини у об’єднуючий фактор, який повинен возьєднати усі українські землі в одну могутню незалежну державу.
Таким чином, еволюція ідеї “українського П'ємонту” надзвичайно тривала і різноманітна. Кожен з її етапів змальовує ту ситацію в якій перебувало національне відродження, але загальним фактором є те, що всі визначали Галичину як центр об'єднання українських земель.

Спонсор допису: Цікавитесь будівництвом чи ремонтом власного будинку? Дізнавайтесь що таке фасадная лепнина і використовуйте її на повну потужність


Коментарі:

Додати коментар

Захисний код
Оновити