Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 59 гостей на сайті

Реклама

Мар’яна Савка: «Мусиш тоншати, щоб пропустити інформацію»

— Мар’яно, наразі Ви мені цікава, як поетка, однак, ця роль паралельно існує з роллю видавця, отже, я не можу пройти повз неї. Перед нашою розмовою Ви зауважили, що «Видавництво Старого Лева» готує якусь подію. Що це за подія?
— Ми якийсь час були в пошуках інвестора, щоб розширити діяльність видавництва. І досить несподівано познайомилися з нашими теперішніми партнерами. Це «Холдинг Емоцій Фест». Це – мережа ресторанів «Криївка». Там працюють креативні люди. Оскільки вони сімейні, зацікавилися темою дитячої книжки. Я хочу, щоб ми спільно зробили ривок у простір книжкового ринку дитячої літератури. На Форум готуємо сім нових дитячих книг і дві дорослі поетичні збірки, паралельно готуємо кілька проектів на осінь після Форуму. Потрошки-потрошки будемо виходити на стабільну кількість книг – 5–6 новинок на місяць протягом двох-трьох років. Раніше ми видавали 8–12 книг на рік. У кожному разі, у мене є мрія зібрати довкола нашого видавництва найкращі творчі сили.

— Нещодавно Ви приїхали зі Словенії з Фестивалю вина та поезії. Ви туди вперше їздили?
— Так. Уперше побачила Словенію. Крихітну симпатичну країну, в якій є все для доброго настрою: гори, море, виноградники, оливкові гаї, милі старовинні містечка, вино і поезія.

До речі, гуляючи першого дня у Любляні, постійно натрапляла на рекламу фестивалю. І жодної комерційної реклами навколо. Звичайно, в них також є свої проблеми. Деякі райони надто віддалені від моря та магістралей, щоб бути туристичними, і там нема чим зайнятися. Але загалом враження дуже приємне. У них, наприклад, немає ні бомжів, ні покинутих дітей. Їхати з України у Словенію можна або дуже дорого, або дуже дешево. Дорого – літаками, з пересадкою в котромусь із великих європейських міст. Дешево – потягом до Будапешта, а потім електричкою на Любляну. А найзручніше, мабуть, автом.

— Чим цікаві такі фестивалі?
— Ти опиняєшся у контексті, ти бачиш сучасних поетів, які популярні у твоїй країні, ти зав’язуєш контакти, отримуєш переклади. Часто з цього починається видання якоїсь книжки, якщо хтось сподобався тому чи іншому видавцеві. Цей фестиваль започаткований ще у 1996 році. Українців уже запрошували, але мій виступ був першим. У 2002 і 2004 роках мав бути Юрко Андрухович, але він так і не приїхав. Також не зміг приїхати і Сергій Жадан у 2008 р. Я розумію, часто непередбачувані обставини різко змінюють плани. У мене он також ця подорож була на межі зриву через те, що довелося терміново отримувати новий паспорт. Але всі ці клопоти вартували того, аби врешті поїхати. Фестиваль цього року вперше відбувався у містечку Птуй. Невеличке, затишне, красиве, із замком на пагорбі і річкою Дравою. Досить іграшкове, і дуже зручне для фестивалів такого штибу.

На невеликій площі була змонтована сцена для виступів і тент для глядацької зали.

Географія учасників вражає. США, Канада, Франція, Австрія, Швейцарія, Італія, Сингапур, Мальта, Румунія, Польща, Литва, Колумбія – загалом щось 24 країни. Від кожної – по одному, максимум двоє учасників. Зі всіма за ці кілька фестивальних днів поспілкуватися не вдалося. Але з кількома поетами ми гарно поспілкуватися. Зокрема з Аркадієм Драгомощеном із Росії (а він, до речі, довгий час жив у Вінниці), з Фабліо Скотто з Італії, Міріам Монтойя з Колумбії, Елліном Пангом із Сінгапуру.

— Чи відбуваються в Україні фестивалі такого масштабу?
— Так, звичайно, в Україні є не один фестиваль. У Львові – Міжнародний літературний фестиваль, який проходить паралельно з Форумом видавців. Я думаю, він найбільший. Цього року – близько 200 акцій за п’ять днів. В Ужгороді – «Березневі коти», фестиваль еротичної поезії, у Києві – російськоцентричний фестиваль «Київські Лаври», у Кривому Розі – «Руді Тексти». У Чернівцях – Чернівецький меридіан. Чи не кожне місто має свій фестиваль.

— Тобто перспективи в українській поезії є?
— Є, чому б немає? Поезія претендує на комерційний успіх, тому у неї найкращі перспективи завжди. Є люди, які люблять поезію, відчувають її, потребують. Вона в Україні гарна, у нас багато сильних поетів, нам немає чого соромитись, у куточку стояти.

— З корабля на бал, із Словенії в Україну, тобто на Форум видавців. Ви презентуватимете на Форумі нову поетичну збірку?
— Так. У мене завжди все виходить в останню ніч, як у студента перед сесією. Є люди, які дотримуються таймінгу, але це не про мене. Я переважно встигаю – але на останніх секундах. Треба бути Богом Шівою з багатьма руками! Я завжди дякую природі, що вона мене створила жінкою. Напевне, всі жінки зі мною солідарні, бо одночасно жінка може робити різні роботи: тут ти працюєш над обкладинкою, пишеш анотації, вариш якісь борщі… Отже, разом із збіркою «Тінь риби» вийде поетична книжка Оксани Луцишиної «Я слухаю пісню Америки». Це книжка етапна, дуже цікава, концептуальна. У мене взагалі друзі дуже талановиті. Маріанна Кіяновська створила рукописну книжку – «Вірші не для друку». Вона від руки її писала. На форумі у нас з Оксаною та Маріанною буде спільний вечір.

— Чому «Тінь риби»? Звідки ця метафора?
— Мені важко сказати, чому. Ось так прийшла назва і я її залишила. Риба, бо багато символічної, метафізичної риби у цій книжці. А тінь… для мене тінь це – символ символу. Не просто риба, а її тінь, обрис. У мене є товаришка-художниця з Івано-Франківська, Світлана Хміль. Коли я розповідала їй про цю книжку, ми одночасно гортали каталог Світлани. І в цей момент я побачила, що у неї є ілюстрація, яка потрібна мені на обкладинку. Там була саме тінь риби. Тобто відбиток цієї Риби. Кольоровий відбиток. І головне, ця картина має назву… «Тінь риби». Присягаюся, я цього не знала!

— Назва збірки, як на мене, асоціюється з Вами… Про що ці вірші? Про любов? Дружбу? Про те, що відбувається у країні зараз?
— Ні. Боже збав – не про останнє. Зараз подумаю. Переважно поети пишуть книжки про себе. Переносять на папір свої враження, відчуття, сприйняття, історійки довкола. Хтось говорив, що проза це – сюжет, поезія – те, що відбувається довкола сюжету. Мікросюжет. Є центральна мелодія (проза), є нюансовані музичні фрази, з яких складається красивий твір. Чим менш вони прямолінійні, тим цікавіші. Поезія знаходить не дорогу, а стежину. Ця книжка була написана майже три роки тому, найбільше писалося в останній рік. Я не знаю, звідки було бажання отримати море, але там моря багато. Багато символів, — наприклад, перлина. Якась загадка, заморочка. В поєднанні з рибою і морем вона лягає в асоціативний ряд. У цій книжці є багато присвят. До речі, у мене рідко так багато присвят.

— Моя знайома художниця малює картини, коли їй важко на душі. Але потім ті картини дуже яскраві, там багато сонця, тепла, там зовсім немає пригніченості. У якому стані пишете вірші Ви?
— Часом буває такий межовий стан, коли гостро щось відчуваєш. Але це не депресія, а загострення відчуттів, момент тонкошкірості. Мусиш тоншати, щоб пропустити інформацію, яка проходить. Я не дивуюся, що люди мистецького плану щось створюють у цьому настрої. Депресія це – пригнічення. Коли людина пише в такому стані, це пошук виходу з нього, часом вірші даються в момент катарсису. Тому в певному сенсі це – терапія.

— У вас були такі моменти?
— Так, були. Звичайно, коли ти себе прекрасно почуваєш на всі 100%, ти не мусиш щось робити, ти повністю задоволений. А коли треба знаходити рівновагу, для мене це і є поезія, – баланс.

— Цього року відбувся черговий літературний фестиваль у Роттердамі. Його тема – відмінність і подібність прози та поезії. Такі речі можна порівнювати? Як на мене, це – два різні світи…
— Мені теж так здається. Не знаю, напевно, є напрямки, в яких рухаються письменники. Наприклад, є проза, дуже наближена до поезії. Вона така асоціативна, дещо абстрактна. До неї тяжіють європейські письменники. Але я не знаю, як це порівнювати. Тоді як порівнювати поезію і драматургію? Все можна порівнювати, але який у цьому сенс? Практичне застосування? Я взагалі страшно не люблю теоретизувати: жіноча проза, чоловіча лірика…

— Товкти воду в ступі?
— Можна знайти позицію і сперечатися весь день.

— Але якщо це відбувається, про що це свідчить?
— Можливо, у них вичерпаний ресурс силабо-тоніки, який у нас далеко не вичерпаний, і вони, поставивши хрест на своїх римованих віршах, вдалися до іншого. У них вірші і шматки прози майже нічим не відрізняються. Можна щось писати — і ні ритму, нічого… Наша мова має внутрішню структуру, можливості для римування, нехтувати цим – для лінивих. Верлібри повинні мати внутрішню гармонію і звучання. А не так, що можна довільно переставити речення — то будуть вірші. Коли я пишу верлібри, у мене той самий принцип, що й тоді, коли пишу римований вірш. Я ніколи не переписую свої вірші. Як прийшло, так і прийшло.

— Чи існує суперництво між прозою та поезією у літературному світі?
— Так! Якщо говорити про аудиторію читачів. Бо в прозаїків їх ого скільки! Ех, поети би мали просто плакати. Їхня ж аудиторія вишукано мала. А гонорари! Ви бачили поета, який би купив на гонорар від поезії щось більше за швейну машинку? Навіть і швейної машинки б не купив. Хоча посмертно вірші дуже гарно продаються.

— Ви говорите про українських поетів?
— Ну і не лише. Ситуація скрізь подібна. Щоправда, є винятки. Польський поет Ян Твардовський. Але ж він не просто поет. Він святий отець. Ліна Костенко.

— Мар’яна Савка…
— Я на віршах багато не заробила. Але й не прогоріла.

— Мар’яно, те, що вірші читають менше ніж прозу, про що це свідчить?
— Це насправді нормально. Так влаштоване суспільство. Не може бути, щоб усі любили вірші. Я собі слабко це уявляю. Життя досить жорстке, і багато людей в силу багатьох обставин та природних особливостей не мають емоційного ресурсу для сприйняття поезії. Одних це радше дратує. Інших дивує. Третіх залишає байдужими. У світі багато прекрасного, але тільки мізерна його частинка доступна сприйняттю і увазі більшості людей. Просто так є. Ми переважно не розглядаємо дивовижних візерунків на крилах метеликів, панцирі черепахи, на спинках ящірок чи навіть жаб, а вони не менше ніж поезія.

— Я зрозуміла…
— Я, до речі, спілкуючись з незнайомими людьми, не кажу, що я поет. Бо це було б якось глупо.

— Чому?
— Це б означало або виправдовуватися, або вивищуватися, бо начебо ти не такий, як усі.

— Вам соромно назвати себе поеткою?
— Ну, щось близьке до цього. Щось романтично-пафосне. Ну просто уявіть собі ситуацію. Люди зібралися в якомусь громадському місці, ну… наприклад, в ЖЕКу (ой, це аж страшно – я таких місць боюся) і розговорилися. Один каже – я сантехнік, інший каже – я інженер-механік, а третій каже – я поет. Це ж просто якийсь комікс.

— Я так не вважаю. Я б зраділа, що у ЖЕКу трапляються люди «не от мира сего». Вони підносять нас над буденністю.
— О, так! Та ні, не подумайте, що я не люблю в собі поета. Просто це для дійсно моїх читачів. Але не для всіх.

— Чи можна сказати, що поезія — це нішева пропозиція на культурному ринку, яка прагне стати масовою?
— Ой, не прагне. Якщо поезія стане масовою, то сильно ризикує перетворитися на пролеткультівський продукт. «Гавріла бил прімєрним мужем, Гавріла жон своіх любіл».

— Наскільки ви, як поетка, уживаєтесь з роллю видавця?
— Звичайно, робота забирає дуже багато часу, але на вірші не треба багато часу. Вони приходять у позачасовий момент. Пам’ятаю, коли я працювала у бібліотеці імені Василя Стефаника, вірші найкраще писалися на робочому місці. Або страшно хотілося спати, або писалися вірші. Якщо робота займає багато часу, вона випалює емоції, і це – найбільша небезпека. У такому випаленому степу трава сходить важко. А буває, навпаки, робота розкручує нові емоції, і вони з’являються у віршах. Доки поет живий , він пише. З іншого боку, поет боїться, що він може не написати, але, думаю, він відчуває: може чи не може. Я відчуваю, що можу.

— Ви пишете різну поезію: дитячу і для дорослих…
— Дитяча поезія це – зовсім інший стан. Це пошук дитячої мови, психології, відчуттів. Можна себе примусити дописати дитячого вірша, але я себе не можу примусити дописати дорослого вірша. Це або приходить, або не приходить в одночасі.

— Поезія це передусім почуття чи думка?
— Почуття. Це більше, ніж просто почуття. Але це явно не від логіки йде, а від інтуїції. Це якесь прочитання чогось. Просто емоція без думки нікого особливо не зацікавить. Але первинний відрух від серця, а не від голови.

— Яку поезію Ви читаєте?
— У мене є кілька улюблених поетів, до яких я люблю повертатися: Богдан Ігор-Антонич, Олекса Стефанович, Євген Маланюк, загалом, це покоління, люблю; поезію 80-х: Василя Гересим’юка, Івана Малковича, Наталку Білоцерківець, Людмилу Таран. Якщо згадувати російських поетів – Сергія Єсеніна, Олександра Блока, Ганну Ахматову, – срібний вік поезії. Йосип Мандельштам, Сільвія Плат, Елізабет Бішоп, сучасну американську поетку Джейн Гершфілд.

— Ви пишете вірші лише українською? Чи, може, англійською теж?
— Я перекладаю з англійської поезію. Колись у дитинстві я намагалася копіювати Сергія Єсєніна, і писала дуже правдоподібно під цей стиль, по-російськи. Якось мене в цей період присоромила моя вчителька, мовляв, ти ж українка, чому пишеш російською? Це була данина моді, звісно. Більше я до російської не поверталася.

— Ваше ставлення до відеопоезії? Вона була присутня на Гоголь-фесті-2010. Чи хотіли б свою поезію передати за допомогою картинки на екрані?
— Я взагалі позитивно ставлюся до будь-яких проявів культурної активності. Але особисто цим не захоплююся. Думаю, поезія перш за все народжується у слові, все решта – додатковий антураж. Є поетичне кіно, це щось близьке до відеопоезії, й воно висловлюється іншою образною системою. Можна створити колекцію одягу й сказати, що це насправді втілення дизайнерського задуму після прочитання певної книжки.

Розмовляла Ольга Жила

Джерело: ЛітАкцент

Спонсор допису: Будуєте власний кілька поверховий будинок у якому є сходи? Вам слід купити ще й перила для зручності


Коментарі:

Коментарі  

 
#1 Петросян 15.09.2010, 20:50
"Їхати з України у Словенію можна або дуже дорого, або дуже дешево. Дорого – літаками, з пересадкою в котромусь із великих європейських міст. Дешево – потягом до Будапешта, а потім електричкою на Любляну. А найзручніше, мабуть, автом."
я думаю, що телепортом зручніше, ніж на авто. ;-)
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити