Копичинці - інформаційно-розважальний портал міста

Хто на сайті?

На даний момент 20 гостей на сайті

Реклама

Різдвяна казка

1.
Двоє великих сивих очей, на тлі смуглявого лиця, дивляться з—під чорних вій на Інну пильно та розумно, повні, ще майже дитячі, напіввідкриті, вуста малиново квітнуть природною барвою. Під вишитою блузочкою випинаються гостроверхі перса, окруж шиї кілька разків намиста.
Пославши повітряний поцілунок своєму відображенню, Інна відійшла від дзеркала, підступила до широкого вікна й поглянула вниз. Там плив потік іграшкових автомобілів, по обидва його боки, стривоженими мурахами, снували люди. Зверху, поволі кружляючи, осипались лапаті сніжинки. Різнобарвними ялинковими прикрасами світились вікна висотних будинків, на їхніх дахах подекуди моргали реклами.
“Зараз у селі вже колядники з вертепом ходять…”
— Усе готове, доню, — до кімнати, спираючись на ціпок, увійшла мати. Ще не стара, але змучена хворобою, вихуділа жінка. Продовгасте, із глибоко посадженими чорними очима, обличчя випромінювало радість, розпрямляючи передчасні зморшки.— Можемо розпочинати святвечір…
— Спасибі, рідна.
— Щось Ореста нема…
— Прийде. Зачекаймо ще трішки.
— Скажи мені, дитино, що з цього всього вийде?
— Не знаю.
— А хто, дитинко, знає? Ви поберетесь?
— Не знаю, мамо… Я досі не вірю, що це реальність, що не сплю…
— Не спиш доню, не спиш… Недарма ж ти народилась у святвечір, як зійшла зоря… Бо те, що сталося з нами, навіть у сні не присниться.
2
Це трапилось за два дні до нового року…
Інна прокинулась за світ сонця. Глипнула на годинник — через кілька хвилин затріщить будильник. Отак завжди з нею буває, якщо завтра їй доведеться уставати досвітом, то, як правило, звечора довго не може заснути. І чого б це? Хіба їй первина уставати за світ сонця, і квапитись на, загублену посеред полів залізничну станцію, за півтори кілометри від села?
Закінчивши набирати курсову роботу, хоче роздрукувати й завтра відати замовникові. Для цього мусить їхати аж в обласний центр, бо тут, у селі, тільки в конторі радгоспу є принтери й, ті примітивні, голкові...
— Їдеш?— озвалась мати, збудившись від яскравого світла.
— Їду, мамо.
— Не забудь купити мені натирання.
— Не забуду, мамо…
Інна йшла обочиною асфальтної дороги, що, як смола на зламі, блистіла стрічкою поміж двох брунатних смуг лісонасаджень. Під кросівками тихо шурхотіло опале листя й не вірилося, що то не жовтень, чи початок листопада, а кінець грудня. Такої теплої, безсніжної, як цієї, на зламі двох тисячоліть, зими ще не було на її пам'яті. От і сьогодні день обіцявся бути ясним, сухим і теплим.
Ген за полями, чистий купол темно-синього неба вже почав підрожевлюватися і скоро там вигулькне сонце. Попереду маячіли три постаті, Інна озирнулась — позаду теж темніли силуети. Люди квапились до поїзда: хто на роботу, хто — продати молоко, сметану чи сир, а хто, як і вона, за чим-небудь до міста...

3.
У "Інформтехцентрі", Інна сиділа у м'якому гойдливому, зручному для роботи за комп'ютером, кріслі, дивилась як із безшумного принтера вилазять сторінка за сторінкою курсової роботи й, із гіркотою думала, що їй, ніколи не мати, ані такого принтера, ані ось такого комп'ютера, що вишикувалися у ряд на довгому столі й зривають очі своєю красою та бездоганною якістю зображення. Поїхати за кордон, аби заробити баксів, вона не зможе через хвору матір, а в радгоспі доведеться піввіку рити носом, і, навряд, чи заробиш ось на таку машину.
Правда, інколи здається, що не завжди так буде, і їй удасться видереться з отого засмоктуючого багна, й уникнути рабського, зовсім нині знеціненого, сільського труду. Уже теперішнє знання комп'ютера дає їй можливість працювати верстальником у газеті, чи секретаркою у фірмі, або фінансовій установі…
Інколи думка поривається далі, туди у великий світ, світ новітніх комп'ютерних технологій, де є можливість стати Петром Нортоном чи Біллом Гейтсом… Якось вчула по радіо, що Німеччина оголосила конкурс і заманює для своїх потреб у комп'ютерній індустрії понад двадцять тисяч програмістів…
Вона вірить у себе, у свої сили, свій розум, у свою зірку, адже їй іде лише шістнадцятий…
У "Максимумі", довго переглядала комп'ютерні диски з програмами, стояла перед стендом із книжками аж поки не зупинила свій вибір на "Delpi-5". Заплативши за самовчитель сорок гривень, ще за сім гривень цілу годину нипала павутинням "Інтернету", тоді заскочила у якесь кафе притлумила голод, і все ж до поїзда — найдешевшого виду транспорту, аби їхати додому залишалось досить часу.
Купивши для матері ліки, пішла на вокзал, піднялась на другий поверх у зал чекання. Забившись у далекому кутку біля великого вікна, розгорнула щойно куплений самовчитель із програмування й заглибилась у читання…
4.
Орко швидким оком окинув пасажирів, що, обклавшись сумками, сиділи попід стіни просторої зали почекальні.
“Ага, онде сидить щось гідне.”
Наблизився. Бліде обличчя, сині набряки, блудливий погляд…
“Ця на полюванні!”
Пройшов мимо. Постояв перед таблицею розкладу руху поїздів, косуючи оком на тих, що входили й виходили. Нічого підходящого.
Піднявся на другий поверх. Тут просторо: жінка з дитиною на руках, парочка закоханих, чоловік із "Фактами", й, у куточку побіля великого вікна, судячи з одежі, сільське дівча. Теж читає.
"А це, начебто, те, що треба!" Що ж, з Богом, друже, може хоч ця, нарешті, клюне?”
Зупинився за колоною. Поспостерігав, намагаючись уявити нинішнє життя сільських рабинь: молодих жінок та дівчат, котрі не подались у світи, зваблені агентами — усілякими пройдами, у пошуках красивого життя, аби, у підсумку, поповнити закордонні борделі.
Дівча було гарне. Гарне отією, ще не зіпсованою цивілізацією первісною вродою. Про таких у народі кажуть, не дівка, а кров із молоком.
— Можна? — підійшов.
Дівча одірвалося від книжки й на нього глянули двоє сірих бісенят.
— Що можна?
— Приземлитись.
— Хіба мало вільних місць?
— Ба, ні місць досить. Тільки мені чомусь багнеться побіля вас посидіти.
— Цікаво чому?
— Не знаю… Але мій внутрішній голос каже: “Оця вродлива селянська дитина і є твоє спасіння, Оресте”.
— Ну коли йдеться про спасіння, то сідайте вже. Мене звуть Інна, хіромантією не володію, не ворожу й не знаю чим вас порятувати?
— Своїм учинком.
— Яким?
— Сьогоднішнім.
— Це вже цікаво.
— Правда? — усміхнувся приязно. — Постережіть хвильку моє добро, я збігаю за квитком.
Орко поклав біля лави кейс, і пішов до каси.
— Далеко їдете? — запитала, коли незнайомець повернувся, тримаючи в руках великий, як телефонна книжка, записник у жовтій шкіряній обкладинці.
— До Києва. А ви чекаєте на приміський? Угадав?
— А чого б я отут мала марнувати час?
— Ну, вокзал таке місце, де багато дечого цікавого відбувається…
— Ночують бомжі, нишпорять злодюжки, швендяють цигани, — засміялась.
— Я не бомж, тим більше не циган… До речі, що читаєте?
Дівчина закрила книгу й показала обкладинку.
— "Delpi-5"? — зробив великі очі. — Ви що, розумієте мову програмування?
— Це вас дивує?
— А хіба і в селах уже є комп'ютери? Маєте власний?
— На жаль… Працюю на чужому. Машина слабенька з 486 процесором.
— Ви б хотіла мати потужніший?
— Що з мого хотіння… Як мінімум, шістсот баксів мені не по кишені…
— Кажуть перед Новим роком трапляються всілякі дива…
— На жаль, я реалістка…
— Я теж. А все ж щоб ви робила, якби мала першокласну машину?
— Купила б диски з бібліотеками, і вмить закінчила б власну розробку…
— Навіть так? Ти навіть умієш програмувати?! — аж на ти перейшов від здивування .
— Не святі горшки ліплять. Давно відомо…
— І як успіхи?
— Які успіхи, коли на моїй машині навіть “сидюка ” немає. Та все ж маю кілька власних дрібничок…
— Звідки це у вас?
— Давай, Орку, на ти.
— Гаразд. То звідки в тебе це?
— Що?
— Любов до техніки, зокрема до електроніки? Дівчата, як показує життя, у твоєму віці спішать жити: палять, п'ють, займаються сексом, пробують наркоту, а ти, виходить, горбатієш перед дисплеєм?
— "Всяка імієть свой ум голова", — ще у сімнадцятому сторіччі стверджував пан Возний. Відтоді нічого не змінилося: кому наркотики, кому секс, а курці просо…
— Бачу, що мій внутрішній голос не помилився. Ти цільна натура, у тебе гарне й щире серце…
— Не треба ля-ля… Я вперта, зла й жорстока! Прагну зажити іншим життям, аніж мама, що стратила здоров'я на свинофермі, має покручені ревматизмом ноги, купу інших болячок, і сорок гривень пенсії …
— Прагнення замало, бо, за твердженням, того ж Возного, "Всяк, хто не маже, то дуже скрипить…"
— "… а хто не лукавить, то ззаду сидить". Еге ж? Тільки я хочу вірити, Оресте, що в новому тисячолітті, у нас буде держава рівних можливостей…
— Я теж за те щоб була…
— На третю колію від перону прибуває пасажирський поїзд: "Львів -Київ", — продудніло під склепіннями вокзалу.
— Ой, та це ж мій! — спохопився хлопець. — Що ж, до побачення, Інно! Приємно було з тобою познайомитися!
— Мені те ж.
Орко потиснув дівчині руку, підхопив кейс і поквапився на перон.
Інна простежила за гарною ходою парубка, аж поки його не проковтнули вихідні двері, узяла у руки книжку й раптом помітила на сидінні продовгастий, як адресна книжка, записник.
— Оце так поїде! — розкрила записник і кров ударила в обличчя, окрім квитка тут було декілька стодоларових банкнот.
На якусь мить задеревіла:
"А що, як, зараз повернеться й скаже, що я украла?! А ще гукне міліцію! Ото матимеш, дівко, різдвяний подарунок!"
Від такої думки тілом пройшла морозяна хвиля. Укинула книжку в пакет і поспішила шукати забудькуватого пасажира.
— На третю колію від перону прибув поїзд "Львів-Київ". Стоянка п'ять хвилин. Нумерація вагонів з кінця поїзда, — їй у спину металево прогучав голос диктора.
Інна вибігла на перон, поглянула вподовж составу — Ореста не видно. Розкрила записник, поглянула у квиток: "Вагон 2. Місце 12" і заквапилася у кінець поїзда.
Орко стояв біля східців вагона, розмовляв з провідницею, а вгледівши Інну, рушив назустріч:
— Що, сталося, на тобі лиця нема?
— Невже? — перевела дух й, наче гора з плечей звалися. — Господи! Я думала ти вже з міліцією шукаєш за мною…
— Чого б це, раптом?
— Де твій квиток?
— Як де? У записнику, — лапнув себе за задню кишеню штанів, стенув плечима й, як здалося дівчині, дещо театрально розвів руками. — От, холера! Загубив…
— Ось він!
— Спасибі! —недбало застромив у кишеню.
— Ти хоч перерахуй!
— Мила моя Інно! Якщо ти не втекла, то як я можу ще в чомусь сумніватися?…
— Та все ж…
— З усіх загублених мною гаманців, ти єдина, що повернула…
— І багато ти їх загубив?
— Багато! Оцей сімдесят перший…
— То ти така роззява?! Чи тут щось не те?…
— А ти кмітлива! Тут справді щось не те … Знаєш що? Виходь за мене заміж!
— На маєш! Оце добалакався!
— Серйозно!
— Я ще дитя…
— За зовнішністю не скажеш.
— Акселератка. 15 літ
— Я почекаю, поки доростеш
— А що в Києві нема дівчат, як що ти справді киянин?
— А де їх нема?
— Тоді чому я?
— А чому Беатрічче, Ізольда, Джульєтта, а не інші були в Ромео, Трістана, Лорки?…
— Звучить переконливо, однак це — казка, література... У реальному житті батько покинув нас, коли мені виповнилося п'ять літ. Пішов з дому в мій день народження.
— Я тебе, ані дітей не покину.
— У тебе є діти?
— У тебе будуть… Наші діти…
— Ти так кажеш, ніби вже усе вирішено.
— А хіба ні?
— Ти зовсім мене не знаєш…
— І не треба. Те, що ти не втекла з грішми, а побігла мене шукати сказало все. Ну, то що? Вирішуй!
Вона дивилась на хлопця й у куточках красивих уст крилась іронічна посмішка.
— Ось так, прямо зараз?
— До речі, ти знаєш, як одружився Білл Гейтс?
— Знаю. Коли співробітниця Майкрософт, з якою він летів у своєму літаку в справах фірми, дала згоду вийти за нього, Білл махнув рукою на справи, розвернув у літак і поїхав вибирати обручку…
— Я, звичайно не Білл Гейтс, мільярдів не маю, але гідне життя тобі гарантую…
— Яке за гідне? — підтримуючи флірт, не йме віри жодному слову.
— Цікаву роботу, зв'язану з програмуванням, щорічний відпочинок на кращих курортах світу. Я представник фірми: "Геліос". Чула про таку?
— Увага. З третьої платформи відправляється пасажирський поїзд "Львів - Київ". Пасажири будьте обережні…
— Представники серйозних фірм поїздами не їздять!
— Я кажу правду!
Провідниці пасажирського поїзда "Львів-Київ" почали прибирати східці. Вагон сіпнувся і поволі рушив.
— Цікавий ти, Орку, співбесідник, але поквапся, бо залишишся! — вона подала йому на прощання руку. — Що ж тоді ваша фірма буде робити?
— На скільки ти, Інно, щира, гарна, добра настільки й недовірлива. Ось, — він вийняв квиток і розірвав його на дрібненькі клаптики.
Вона німо дивиться на дивного незнайомця, й перед очима спливло її досить ще коротеньке життя…
Зростала без батька, пам'ятає той день народження, коли батько, піднімаючи келих за її здоров'я, заплакав. Дотепер вона навіть не запідозрювала, що дорослі теж плачуть. Перевела очі на матір:
— Батько йде від нас і більше не прийде, навіть на твій день народження.
Їй ішла тоді п'ята весна…
Замість спокійного лагідного батька в хату прийшов інший: наступні п'ять років — суцільні крики, сварки, п'яні вигуки та стусани…
Вона його зненавиділа. Та є Бог на небі: незабаром вітчима забила машина…
Інна уже вчилась у п'ятому класі. Тоді ж записалася у радіотехнічний гурток, і, на превелике здивування керівника, швидше за всіх освоїла ази радіосправи.
У сьомому класі вибухнула дивною красою, і їй почали набридати хлопці. Набридати своєю обмеженістю, невіглаством, ба, навіть розумовою недорозвиненістю: цигарки, горілка, вчорашній бойовик, смакування сексуальних сцен — про що їй було з ними розмовляти?
Навідуючи прикутого до ліжка троюрідного брата, якому батьки, аби скрасити самітність, купили комп'ютер, вона швидко його освоїла.
Те, що для пересічних людей було звичайним ящиком, котрий уміє щось робити, для неї здавалося неймовірним. Усього якихось півтори сотні років, люди нічого не відали про електрику, тим паче про радіо. Сьогодні електронний перемикач, так званий тригер, та кілька сот тисяч транзисторів, злютовані в маленький шматочок кераміки, перетворились на співрозмовника, на помічника й порадника, засмоктували, як вир, у безодню незбагненного…
Єдиною незручністю для Інни було те, що доводилось кожного разу долати майже три кілометри, півтори гонів туди й назад, як казали в селі старі люди…
Та світ не без добрих людей.
Одного разу мати попросила, дорогою зі школи, зайти в контору й узяти виписку про заробіток.
— Не можу, Інно, тобі нічим зараз зарадити, — розвела руками бухгалтер з нарахування заробітної плати. — Комп'ютери вийшли з ладу, а майстра вже другий день чекаємо й не дочекаємось. Зайди завтра...
— А можна, я погляну?
— На що?
— На ваші машини…
— Та ти що! Це ж комп'ютери! — перелякались конторські.
Саме в оцю мить до бухгалтерії зайшла директор радгоспу, глипнула на Інну з цікавістю і запитала:
— Ти щось у тих залізяках тямиш?
— А що тут розуміти. Комп'ютер, практично не ламається, якщо по ньому, звичайно, не грюкнути зверху кувалдою. У вас щось з програмним забезпеченням...
— Але з шести жоден не працює, — знову озвалась бухгалтер, сама собі не вірячи, що якесь шмаркате дівчисько і справді розуміється на цих клятих ящиках, тоді, як, вона, провчившись три місяці на курсах, заледве навчилась начисляти заробітну платню.
— Тоді не запускається сервер…
— Хто не запускається?
— Ну, головний комп'ютер… Не бійтеся, я нічого не зламаю…
— Що ж, спробуй, — згодилась директорка й присіла на крісло.
Вийнявши з ранця аварійну дискету, Інна запустила сервер, швидко знайшла причину, й через кілька хвилин мережа запрацювала.
— У тебе, дитино, талан!— ледь не просльозилась директорка. — Ти маєш удома комп’ютер?
—Ні, — зітхнула дівчина. — Коли стоять погожі дні, ходжу до двоюрідного брата на сусіднє село. Оце й зараз зібралась до нього…
— Ходи зі мною! — наказала директорка, й зайшовши до кабінету, викликала комірника. — У нас на складі є два старі комп’ютери. Покажіть їх, Василю, Інні.
— Гаразд,— сказав комірник....
— Якщо зробиш з двох один, візьми собі в тимчасове користування, а закінчиш школу ми направимо тебе на навчання...
Так вона стала володаркою бодай поганенького але власного комп'ютера, і вже не треба було щораз тюпати три кілометри на сусіднє село до брата, а сидіти собі вдома, у затишному закутку, й мережити значок за значком, опановуючи машинну мову.
— Що ж тепер буде? — глипнула на клаптики квитка, котрі Орест висипав в урну.
— А нічого. На Київ часто йдуть поїзди… Давай поїдемо в місто.
— Чого?
— За повернену згубу тобі належиться винагорода, ото ж підемо кудись пообідаємо й поговоримо.
— Я не можу…
— Не бійся, я тобі зла не причиню…
— Я не боюся, але через півгодини мій поїзд. Коли його втрачу доведеться чекати на вечірній, а зі станції мені йти півтора кілометри. Ніч — страшно йти самій…
— Я відвезу тебе в село.
— На таксі?
— На руках віднесу, аж до хатиноньки… Ну то що?
— Та вже, що має бути того не минути, — вдавано глибоко зітхнула. — Ходімо.
Орко узяв дівчину під руку, й легенько підтримуючи на між колійних переходах, повів до виходу в місто.
— А скажи, Оресте, не жаль було б грошей, якби я не пішла тебе шукати? — прискаливши око косує на хлопця дівчина.
— Цієї дрібнички? —лапнув себе по задній кишені.
— Ні фіга собі дрібничка — тисяча баксів! Ти що крутий?
— Не схожий?
— Ніскілечки. Крутелики: коротко стрижені, довгі чорні плащі, вгодовані пики, хоч пацюки бий, престижне авто, один, або два ґевали охорони… А ти? Ти — на голодного студента змахуєш…
Перейшли на площу перед будинком вокзалу. Неподалік від парадного входу, серед скопища машин, усіх марок, Орко кивнув на “Джип Нісан”, що срібно вилискував нікельованими деталями.
— Як гадаєш, таке авто мені пасувало б?
— Авжеж.
— Давай украдемо, — підморгнув по змовницькому.
— А як за нами поженуться? — підтримала жарт. — Спіймають, посадять у каталажку…
— То й що! Гарною видасться передноворічна пригода. Буде опісля про що згадати…
Орко, несподівано для оторопілої дівчини, підступив до машини, злодійкувато озирнувся, а тоді швидко сів за кермо й відчинив протилежні дверцята.
— Залазь швидше, поки ніхто не бачить! — перехилившись через сидіння торопить дівчину.
Стоїть, мов укопана. Кліпає віями над срібними зорями, на личко вибивається ніжний розмивчастий рум’янець, на довірливих напіввідкритих вустах блукає острах чи сполох.
— Ой, леле! Що з тобою? — сміючись, Орко вийшов із машини, забрав з рук дівчини пакет і ледь не силоміць посадив на переднє сидіння. — Не бійся, авто моє…
— Ну, знаєш! — нарешті віднайшла дар мови, глибоко вдихнула й скинула на хлопця докірливо зухвалий погляд. — Чи не забагато, як на один день, випробувань для мене бідолашної?
— Ще й не те буде...
— Ти це серйозно? Тоді краще відвези мене в село…
— А обід?
— Пообідаємо в селі. Зрештою, побачиш яка з мене господиня…
Виїхали з плетива машин.
— Ти сказав, що вже згубив 70 гаманців…
— Тобто залишив…
— І не шкода?
— Там були невеликі суми, як правило, до 50 доларів. Це тільки для тебе я "загубив" так багато.
— Чому?
— Надто гарною ти мені видалась.
— То не пояснення. Зрештою, невже я, справді, гарна?
— Хіба ні?
— Але, я могла, як і попередні, піти собі геть.
— Могла, тільки мій внутрішній голос підказав, що коли ти навіть утечеш, як інші, то купиш за ці долари комп'ютер. Угадав?
— Так.
— Тоді чому не дременула?
— Не знаю, — стенула плечима. — Перше, що скокнуло в голову — подумаєш, що я їх украла, витягнувши записник з кишені. Грошей не лічила, глянула що багато й подумала: “А що коли людина їх усе життя складала? А що коли ці гроші призначені комусь на лікування, чи плата за навчання?” Адже ти змахуєш на студента... Ех, було б знаття, що в кума пиття, неодмінно дременула б! — засміялась, пристібаючи ремінь безпеки. — Мабуть мені теж щось внутрішній голос нашептав.
— Куди тепер?— запитав Орко, коли покидали центр міста.
— Звертай направо.
— Та найцікавіше у цій твоїй сьогоднішній пригоді те, що ти виграла приз.
— Який ще приз? —
— Пристойний.
— Я у жодну гру не грала!
— Це не гра, а життя! Цей приз належиться тобі за те, що ти є така у світі…
— Я нічого не розумію…
— Півроку тому нас четверо, як у народі кажуть нових українців, засперечалися, чи втратили наші громадяни, особливо молоді, все людське чи ні, й вирішили провести експеримент: тому, хто поверне гаманець, зробити цінний подарунок та такий щоб ніколи забувся! Я стояв на тому, що знайдуться такі, а друзі ні. Гру розпочали, насамперед, у Києві… Час летів, а я вочевидь програвав парі — ніхто і гадки не мав повернути гаманець… В останні два місяці, буваючи у відрядженнях, як тепер модно казати, в регіонах, у справах фірми, став і там “губити”, але діла були не кращі... За півроку 70 випадкових знайомих, серед котрих були всякі люди: різних, як пишуть у газетах, вікових категорій, уздрівши в гаманці кілька десяток доларів, озираючись навсібіч, швидко втікали з цього місця, де лежала моя "згуба". Я з гіркотою дивився услід їхньої поквапливої втечі й криво посміхався, думаючи, що якби тільки вони знали від чого втікають? Ти сімдесят перша…
— І від чого вони втікали?
— Ось, — Орест відкрив бардачок витягнув аркуш паперу, зв'язку ключів і подав дівчині.
— Що це?
— Ключі від квартири у Києві. А отут впиши своє прізвище, що хата твоя — в'їжджай і живи...
Якусь хвилю мовчить, дивиться у договір, заздалегідь завірений нотаріусом, потім на хлопця й лукаво примружившись цікавиться.
— А продати можна?
— Діло хазяйське…
— Орку, ти це усерйоз?— Інна повертіла у руках дарчий документ, подивилась на просвіт на водяні знаки.
— Як ніколи...
— Тоді я багачка! За таку хату дадуть з двадцять тисяч доларів?
— Дадуть більше! Сучасний хмарочос, євро стандарт, це тобі не "хрущовки", а врахуй ще вартість меблів, — усміхається хлопець.
— Та ну тебе! А я ледь не повірила...
— Ти досі сумніваєшся?
— Бо такого бути не може…
— Я ж казав — перед новим роком трапляються всілякі дива!
— Від таких див і дах може поїхати…
— Це тобі плата за те, що порятувала мене…
Він узяв радіотелефон й набрав номер:
— Привіт, Олежку! Де? У дорозі, їду в село… Яке? Де живе моя суджена… Буду завтра, а ти приготуй нам гідну зустріч. Як кому? Мені й моїй майбутній дружині… Чому майбутній? А тому, що, за її твердженням, вона ще дитя. Мусить підрости… Авжеж! Угледиш — луснеш від заздрощів! Сидить по-ряд зі мною в машині, не дівчина, а ангел! Зараз…
Орко передав трубку дівчині.
— На, скажи отому Хомі невірному зо два слова! Скажи, що підеш за мене?
— Коли підросту?…
— Авжеж…
Звичайно, він її сподобався з першої миті, як тільки застовбичив перед нею у почекальні:— мужнє обличчя, проникливо-зелені очі, сильні руки, заворожуючий голос, білозуба усмішка, впевнений, життєрадісний таких сьогодні можна побачити лише в кіно. Вона, заплющившись, прошепотіла у протягнуту трубку.
— Орко каже правду…
— Чув?..
5.
Мелодійний дзвоник вирвав Інну зі споминів.
— Це Орест, доню!
Глянула в у вічко: Орко тримав у руках велику картонну коробку й усміхався. Відчинила двері — біля його ніг лежало, ще кілька коробок.
— Що це?
— Обіцяний різдвяний подарунок.
— А квартира? Хіба цього мало?— розвела руками.
— То твій приз… А тут моє, від щирого серця! З днем народження! З шістнадцятиліттям!
— Найкращий мій дарунок це ти! — вліпила гарячий поцілунок. — Скажи, це не сон? Усе оце реальне? Місто. Квартира. Чудесний святвечір…
— Я ж тобі, ще там, на вокзалі, казав, що під новий рік збуваються всілякі чудеса… А ти не вірила! На тримай! Чуєш вагу? А оце відчуваєш? — поцілував у щоку.
— Відчуваю…
Вона допомогла занести пакунки до кімнати.
— Що тут таке? — кивнула на коробки
— Pentium-4 з тактовою частотою в 2,8 ГГц, й 1 гігабайт оперативки, сканер, принтер…
— Ой, Оресте! — кинулась до ящиків і почала розпаковувати. — І тепер, як безмежно вдячна, маю лягти з тобою у ліжко?
— Візьми ось, — Орко подав дівчині дискету.
— Що це?
—Задумка цікавої розробки. Доведи її до кінця. У березні буде всеукраїнський конкурс програмістів. Поїдеш туди, й маєш повернутися з перемогою... Ото й буде твоєю платою…
— Так довго ждати?
— А що, вже кортить платити?
— Ну хоча б аванс візьми…
— Малолітніх не спокушаю.
— Я й забула, — придивляючись до шнурів почала під’єднувати до процесора периферію.
— Ходіть дітки, до столу, — вийшла із суміжної кімнати мати.
— Секунду, рідна, дай хоч одним оком глипнути, як працює оце диво.
— Після вечері будеш глипати…
—Розумні слова — усміхнувся Орко до ще не старої жінки, котра, долаючи у суглобах, біль, поволі ступала, опираючись на ціпок, тоді ледь не силоміць вирвав з рук дівчини кабелі з’єднання, поклав у ящик. — Чула, що мати каже? Ходімо до столу…
— До Різдвяного столу, — додала мати лагідно, з усмішкою, дивлячись услід молодим умліваючи від несподівано щастя.
Зразу, після Різдва, вона повернеться в клініку, куди її влаштував Орест, і з якої вона відпросилась на святвечір, на народження дочки. Отієї єдиної кровинки, котра щойно у дев’ятому класі, а вже, від фірми, співвласником якої є Орест, буде мати заробіток, працюючи вдома, достатній для прожиття у столиці…
Вона ж підлікувавшись, повернеться в село в спокої та мирі доживатиме віка.
— Ходімте, мамо.
— Іду, любі, іду…

Коментарі:

Коментарі  

 
#3 НечайМічурін 02.01.2008, 18:40
файно
Цитата
 
 
#2 Емілі 24.12.2007, 14:58
Приємно читати такі твори! Дуже приємно! Лише позитивні емоції. Також є деякі невеличкі зауваження, але загалом - розповідь суперова! Напередодні Різдва ще одне підтвердження наявності див та чуда! :-) Мабуть, в моєму розумінні, написано в більш класичному стилі, і не здивуюсь, якщо з часом творчість Данка будуть вивчати на уроках української літератури в школі (як творчість письменників нашого краю, на приклад) 8)
Дякую і найвища оцінка!
Цитата
 
 
#1 Shtyk 20.12.2007, 13:20
Чудово, прекрасно,позитивно!!!

Звичайно є деякі зауваження, але від емоційного враження твором не хочеться про них говорити...

Щиро дякую, Данко, за публікацію твору на сайті нашого міста!
Тут ще назбирається купа конструктивної критики від модерних читачів, але не зважай на це. Обов"язково пиши ще!
Цитата
 

Додати коментар

Захисний код
Оновити

 

Реклама