Як маленька Асоль, вона вдивлялася у далечінь, маючи ще свої дитячі думки та бажання. Рокової хвилини вода ставу поглинула у свою глибінь маленьку школярку разом із зошитами та підручниками, які потім сумно гойдалися на безмовних хвилях...
А далі – розпач, біль і смуток у батьківських очах, пошук порятунку, але, нажаль, ніхто не в силі зарадити такому горю. Хочеться кричати на весь світ: невже ніхто з рибалок не помітив такої біди? Невже не можна було врятувати дитину? Відповідь одна: так розпорядилось життя, того хотіла доля.
Здається, всі Копичинці в цю осінню пору прощалися з маленькою квіткою, яка ще не встигла розпустити свої пелюстки. Соломійка назавжди залишиться в пам’яті тих, хто її знав і любив. Її голос ще довго причуватиметься однокласникам , а рідні будуть виглядати свою перлину зі школи, бо рана в їхніх серцях не загоїться ніколи. Трагічна смерть Соломійки Урбанської стане уроком життя і засторогою для багатьох дівчаток і хлопчиків.

Кожен день новий ранок дарує
Сонце ніжно голубить наш край.
Осінь барвами в парку чарує.
Котить хвилі свої водограй.
Не сумуйте, назавжди я з вами,
Восьмирічна школярка мала.
І хоч будуть іти дні за днями,
Все одно я залишусь така.
Не покличе дзвіночок до класу,
Не почує ніхто вже мій сміх.
І пройде небагато ще часу –
Я залишусь у пам’яті всіх.
Моя мила, кохана матусю!
Я прилину до тебе у сни.
Тихим вітром до тебе торкнуся,
А ти ніжно мене пригорни.
В несподіваній пісні прилину,
Щоб почути ще казку твою.
Колискову, як чудо-перлину,
Я ще хочу почути, молю!
Мій татусю, мій голубе сизий!
Я з тобою у церкві стою.
Ти оглянься – й побачиш ті очі,
Що тобі запалили зорю.
Ти відчуєш мій подих і погляд,
Стукіт серця, і дотик руки,
Коли з ласкою Божою будеш
Ти у храмі стояти завжди.
Я із вами, мої ви рідненькі,
Добрим ангелом дивлюсь на вас.
А у серці у вашім навіки
І у пам’яті буду весь час.
                               Ганна Бойчук