Як зараз пам’ятаю. Вслухалась в заґратоване вікно, бо за стіною час від часу вчувався дитячий сміх, школярі йшли на школи… 1 вересня, а наша дорога простягалась не до шкільних парт, а в далекій Сибір.
    Спогади, сльози, хвилюючі зустрічі, невимовний біль і радість водночас. Саме на таких нотах проходила недільна зустріч тих людей, які пройшли через камери Копичинецького пересильного пункту. Ця зустріч була приурочена 60-тій річниці найбільш масовому вивозу Українців із рідних домівок на чужину. У ній брали участь як самі потерпілі сталінських репресій та їхні родичі, так і представники влади різних рівнів. Звучали щирі слова подяки копичинецьким «Свободівцям», які виявили ініціативу та знайшли час, щоб прибрати території колишньої тюрми. Особливо теплі слова ішли на адресу Богдана Савки, який зумів провести на такому високому рівні цей день пам’яті та скорботи у нашому місті.
    Можна багато писати про ті страшні часи. Часи, спогади про які підносять дибом волосся на голові, і заставляють задуматись, хто ти є насправді і ким ти повинен бути, адже ти є нащадком тих, хто сидів у цих камерах.
Зі слів очевидиці: Була у нашій камері дуже симпатична дівчина, вже не пам’ятаю з якого села, бо пройшло вже багато років. Крім красоти, вона виділялася також дуже мужнім нескореним поглядом. І цю гордість не могли подолати ні безперестанні допити катюг НКВД, ні багатоденне голодне існування у крижаних камерах. І ось вирок, - 20 років виправних робіт на Колимі. Але і цього їм було мало. У переддень відправки чергової партії засуджених у камеру ввійшло п’ятеро «підпитих» наглядачів, і вивели дівчину під приводом чергового допиту. Вона зразу почула недобре і почала шукати захисту у співкамерників, Али сили були нерівні… Принесли її назад аж під ранок, без пам’яті, у подертому одязі, в крові та синцях, з покусаними грудьми, безжально зґвалтовану та побиту. Вона в ту страшну ніч постаріла років на 20, але мужній нескорений погляд не згас. У ньому крім гордості за те, що вона є українкою, що її брати десь в навколишніх лісах воюють за свою Богом дану землю і віру, появилась ще іскра помсти за ту наругу, яку вона стерпіла, і ще терпітиме немало.
    Слухати такі речі не хочеться, адже вони відривають нас від ідилії теперішнього життя. Але ми повинні знати правдиву історію свого народу, бо тільки такі страшні рядки літопису українського націоналізму заставляють нас осягнути справжню вагу того, що зробили для нас справжні герої українського народу. Слава Україні!

 Пам'ятна панахида

Люди спускаються у крижані, оповиті мороком підвали колишньої тюрми

Ця жінка народилась прямо у цій камері. На Сибір її везли у рукаві старенького кожуха

Свічка пам'яті