Цьогорічний етнографічний фестиваль в мальовничому карпатському селі Шешори зібрав близько 10 тисяч учасників. Туди з’їхалися люди з різних куточків України та світу. В Шешорах побували і кореспонденти інформаційно-розважального сайта м. Копичинці „kopychyntsi.com.ua”.

Ідея відвідати етнографічний фестиваль виникла в нас якось спонтанно. Переглянули Інтернет-сторінки, дізнались потрібну інформацію стосовно маршруту, перевірили гаманці та й гайда – поїхали у Карпати! Пів на першу ночі з важкими наплічниками пришкандибали на вокзал. Там вже зустрічав пасажирський потяг „Шепетівка – Івано-Франківськ”. Добре було б, якби потрібний вагон зупинився на пероні, а не там, де дідько добраніч каже. Тому ми швидко заперлися в якийсь лєвій вагон, в 6-ий ніби, та й розпочали екскурсію по пропахлих брудними носками та спітнілими сраками вагонах в напрямку загального. Ця неприємна для носа подорож відразу насторожила. „Ого, ну і жо...” – пробурчало десь з-під наплічника. Але, на щастя, в нашому вагоні пасажирів майже не було. Файно, холера. Зручно умостилися, закинули манатки та й думали спати лягати. Ще, хто хотів, закинув щось там за драбину, та й полягали. Ну, звісно, на голі полиці, бо ж у загальному вагоні постелі на дають. О, мало не забув, ще взяли пиво на ніч. Так, для розрядки. „Чернігівське”, модне. Принаймні, так воно виглядало ззовні, проте усередині була рідина нічим не схожа із хмільним напоєм. Трохи попили, мало не обриг...ся та й полягали. Спимо...
Ранок показав нам сонячну дорогу, що вела до Коломиї. Там і була кінцева станція маршруту поїздом, але не всієї мандрівки. Швиденько вибігли з вагона, роззирнулися навкруги, оцінили ситуацію. Що ми маємо робити? Адже, дороги не знали, ніхто в Шешори ще не їздив, тому вирішили поїхати на автовокзал, а там вже, за вказівкою мого доброго друга з міста Косова Тараса, знайти село з назвою ..., от халепа, забув як називається, пам’ятаю лиш, що на літеру „п”. З вікна маршрутки виднілися чудові краєвиди старенького вранішнього містечка, від якого ще несло свіжою прохолодою літньої ночі. „Коломия не помия, Коломия – місто”, - наспівували завзяті туристи по дорозі на автовокзал. А ось і він. Тільки-но ми зібрались іти до каси, як тут чуємо: „На Шешори, кому на Шешори?”. „Скільки?” – питаємо. „64 гривні”, - відповів водій червоного бусика, марки Ford, здається. Нормально, ціна влаштовує, до того ж їхало нас восьмеро осіб – 5 наших, а троє з Тернополя – та ще й з яким комфортом. Ну що ж скажеш – файно, холєра. Та й водій приємно вразив, але не тоді, а коли вже поверталися із Шешор. Цього разу трошки дістав шансоном, якого він ще й весело і голосно наспівував в авто. Але нічого, ми йому пробачили, та й сам він згодом виправився, але про це трохи нижче. По дорозі, за пропозицією пана Геннадія (так звали водія), зупинилися біля Коломийської хлібопекарні. З дверей потягнуло гарячим запахом свіжого хліба, а тим часом Ліля вже несла в руках чотири буханки. Зразу захотілось покуштувати цього пшеничного дива, але стримались, повеземо у Шешори. Ну, вйо – їдемо далі!
Наприкінці маршруту заїжджаємо в село на літеру „п”. Виявилось, називається воно доволі кумедно – Пістинь. Не дивно, що я забув назву. Там ще два кілометри і... . Нарешті, приїхали. Шешори радісно зустріли нас, місцеві жителі заходились бігати та пропонувати свою хату для ночівлі. Одна жінка навіть порадила нам хату, до якої треба було перейти через стадіон, пройти вздовж стежки оброслої бур’янами, знайти де живе малий Назарчик – дуже файний хлопчик, та запитати тих людей. „Ото файні люди, пра’”, - переконувала добродійка. Ми від такої заманливої пропозиції відмовилися. Пішли шукати реєстраційний дім, аби отримати місце для намету та інші привілеї учасників фестивалю. Дороги, звісно, не знали, тому довелось запитати у селян. Якийсь кульгавий дядечко років п’ятдесяти згодився нам допомогти.
Реєстраційний дім розчарував наші сподівання. То була така собі маленька, поганенька сільська хатинка з прогнилою підлогою та поламаним столом, на якому толком і розписатися неможливо було. Записалися, за 25 гривень отримали бонуси – карту села та фєнічку на згадку. Та най там, буде що згадати. Розкрили тую карту, тицьнули пальцем у наметове містечко та й пішли шукати.
Прийшли. Знайшли. На широкій галявині, де вже зібралась купа народу, заходились шукати собі пристановище, де би то розкластися. Альпенштоки + штирі = намет. Скориставшись цим нескладним, але таким потрібним алгоритмом, ми швиденько розбили намет. Хоч на годиннику була ще 9 ранку, а сонце вже добряче дошкуляло. Тому, хто як міг, так і ховався від спеки. Хто стомлений в намет завалився, хто за ним на коцику розклався, хто ж пішов мочити ноги на річку з кумедною назвою Пістинька. Опісля того невеличкого релаксу знову взялися до роботи. Хлопці помандрували до лісу збирати хмиз, а дівчата тим часом поралися на кухні. Готували гречану зупку. В тишині, адже навколо нашого намету було вдосталь вільного місця, на розкладеному багатті вже кипіло гречане диво. „Класно”, - подумали ми. Без ніяких турбот поснідали і знову полягали. Це був єдиний того дня тихий сон.
Серед солодкого літнього сну почулися чиїсь дикі крики та воплі. Вилазимо з намету – опа, а це що таке? Навколо поселилося дофіга пасажирів на всякий смак: панки, уна-унсовці, хіпі та інші придурки. Відразу ж наше вогнище присвоїли панки і почали наводити там лад. „Ну нічого собі, - подумали ми - обнагліли”. Та насправді це ще були квіточки порівняно з іншими витівками цих немитих дебілів. Спочатку користувалися нашим кухонним начинням, а далі і сокирка пішла по руках і не повернулася. Отаке то, малята. Як би це прикро не звучало, та воно того варте. Адже надивилися і насміялися на цілий рік уперед. Кумедно було спостерігати як одному панку ставили ірокез. Ножиці вперто не могли знайти голову Іго (панка з Хмельницького), бо той, під дією невисихаючого з організму алкоголю та всякої гидоти, вовтузився на пеньку з-під старого дуба. Та й голову ледве на плечах тримав. „Дєржі башню!” – дико кричав до такого ж п’яного панка з кумедним прізвиськом Кіпіш.
Нас вони, чомусь, прийняли за наркоманів. Інші ж думали, що мирні люди з файного міста Копичинці – панки. Цікаво. Гм, і на кого ми схожі, га?. „Ей, наркомани! Дайте мнє сігарєту с фільтрам”, – просив попід наметом п’яний Кіпіш. Здається, йому життя без алкоголю ще, напевно, не вдавалось побачити. Спросоння, лежачи на мокрій землі, Кіпіш просив подати шматок „хлєба”, „стакан водкі” і, звичайно ж, „сігарєти с фільтрам”. Дивне таке явище. Щодня такого не побачиш. Тому всі охочі фотографувалися біля відключеного тіла панка.
А ми тим часом пішли на річку, пішли на Пістиньку, хм. Хто не знає, Пістинька – це мілка гірська річечка з холодною водою, дно якої вкрите плоским камінням різної величини. Спочатку спробували зробити греблю, аби на глибині трішки покупатися. Зносили з усіх боків каміння, волочили їх по воді, та цю ідею втілити у реальність так і не вдалося. Розчаровані туристи пішли шукати інше місце, де можна було б охолодитися від нестерпної спеки. Взяли по пиву та й помандрували вниз Пістинькою. Мені ця подорож не надто сподобалась, бо якось незручно було іти босому по камінню. Трохи кульгав, трохи шкутильгав, але, Слава Богу... . Йшли, йшли, йшли, йшли і ... знайшли. Розклалися, розкинулися, стрибнули у воду – покупалися. Вода напрочуд виявилася не тільки приємною, але і дуже холодною (це ж гірська річка, йо-ма-йо!). Полежали, поніжилися на сонці, та й пішли знову до намету.
А там вже буяло панківське свято. Ті радо вистрибували навкруги наметового містечка, зносили до себе випроханий хавчик та випивку. Отакі то вони: „файні”, брудні і наглі. Розпочиналась важка ніч...
Настав вечір. Одна гризота – палюче сонце – покинула нас, з’явилась інша – п’яні та дикі завивання. Біля вогнища зібралася вся бригада панків: Фільтр, Кіпіш, Череп, Вождь, Іго, Ніштяк та інші не менш „приємні” особи. В рух пішла гітара. І пішло-поїхало. Таких пісень, крім вічних композицій Віктора Цоя, я ще не чув. Про що там тільки не співали. Протягом усієї ночі розважали нас одними і тими ж піснями серед яких боляче для людського вуха вирізнявся гіт сезону „Брєвно”. За одну панки встигли отримати і по гриві від сусідських уна-унсовців. Їм, бачте, не сподобалась пісенька панк-гурту „Тостер” про скінхеда Васю. „Вона антифашистська і протиукраїнська”, – проскиглили унсовці, відриваючи струну від гітари. Але ви тільки вдумайтеся, „антифашистська і протиукраїнська”, наскільки треба бути „дубом”, що б отаке ляпнути. Отакі-то люди служать в українських військових угрупованнях, яких згідно із законом в нашій державі і не повинно існувати, але... кумедно, пра’? Покричали, понявчали та й далі за своє. Співи знову не стихали. Про скінхеда Васю не наважувалися більше співати, ха.
Надивився я на то цудо горохове, та й пішов хруняти. І таке пропустив! Хоча, не шкодую, бо не хотілось вже на тих панків і дивитися. Бо що ті? – Знову бігали, кричали, курили, співали. Одним словом, уже мене, і не тільки мене, дістали. А спати ж так хотілося, та не судилося. До ранку чути було п’яні завивання та дикі ричання: „Святий вечерррр, в сорок шостім рррроціііі....”. Серед ночі ще й міні-бійка між панками та уна-унсовцями зав’язалася. Жертв не було. Крім тих, що солодко спали у сусідніх наметах. Ага, забув. Вночі, десь о третій, ще одна пригода трапилась. Якийсь п’яний панк, Череп ніби, завалився до нас в намет спати. В чотирьохмісній палатці нема де розмістися, а тут ще й немитому дебілу пристановище подай. „Та у вас тут восьмеро улізеться, нема місця, нема місця кажете” – промовило тєло і повалилося на землю. Мені, заспаному, здалося, що то Арсен прийшов, бо на голові ірокез якийсь схожий був, але по запаху відразу зрозумів, що то не він. „Вибачай, чувак, нема куда. Пє..уй подалі, пака п..ди нє далі” – витісняли мирні копичинчани погану смердоту. Да, весело було нам.
Над ранок той балаган трохи втихомирився. Туристи повилазили з наметів на світ Божий. А в панків щойно починався сонний час. Вони розмістилися на дворі біля наметів. Полягали на хто що мав. На куртки, коци, покривала. Закинули ноги та й хропіли, підар..и. А в нас розпочинався перший фестивальний день. Зібралися коло придбаної карти села. Вирішували, куди б то піти, бо там і фільми показували, і на екскурсії водили, і, навіть, навчали ірландським танцям. Не встигли нічого обрати, як тут же обрали нас. Хмари потемніли, вітерець дмухнув – і почалось. Сильний карпатський дощ зруйнував частково наші плани. Крім того, що панки цілу ніч прикалувалися, то ще й небесна канцелярія дозволила собі трохи (трохи?!) полахати з нас. Промокло все: намет, речі і ми, звісно. Прибиті холодним дощем туристи пішли шукати собі хату. На щастя, далеко йти не довелось. На подвір’ї, що прямо виходить на галявину з наметами, господарка запропонував нічліг за 20 грн. на добу. Ну, ми – студенти, грошей обмаль, тому мусили домовлятись за меншу ціну – скинулися по 15 гривень. Через декілька хвилин, зібравши усі мокрі манатки, вже справляли новосілля. Швиденько почали розміщатися в нашій новій кімнаті, та ще й з усіма вигодами. Бо там було одне стареньке ліжко, один модний диван, де спали хлопці, п’єц, стіл, шафа, креденець і люстерко, прив’язане до стіни. Нічогенький такий інтер’єр. Поснідавши, взяли потрібні нам речі, одягнули всі вишиванки, крім Арсена, бо він не мав, та й пішли туди, куди, власне, і їхали. Правильно, на етнографічний фестиваль – Шешори 2006.
На стадіон довелось іти близько кілометра. Там і мали проводитись всякі етно- і фольквиставки, конкурси, ну і сам концерт. По дорозі ще заглянули не ірландські танці. Сподобалось. Захотілось і нам покружляти в цьому дивному танку, але стрималися.
Було близько обіду, а стадіон вже вщент забили наметами з різною сувенірною продукцією, хавчиком та пивом. Ми одразу ж скоштували хмільного напою. Звісно, підтримали вітчизняного виробника. Навіть попри те, що „Микулинецьке” тут коштувало аж 3, 50 грн. (вдома – 1,85 грн.). Походили, позирили на всяку продукцію, помилувалися грі місцевих тіток на інструменті з дивною назвою „бугай”. То така циліндроподібна штука, з відкритим верхом та вмонтованим до дна кінським волосом. Заливаєш усередину воду, тягнеш за хвіст – виходять цікаві звуки. Гм, то ж тре’ до таке додуматися? Спочатку посиділи на траві перед сценою, де вже проводився саунд-чек сьогоднішніх виконавців, звідтіля перемістилися на купку сіна, що затишно притусувалася біля старого „Запорожця”. А там і на коцик перекочувалися, який люб’язно принесли Ліля і Дьома. Сиділи, відпочивали, слухали „Гайдамаки” – файно, холєра. Та якби не... дощ. Знову, блін. Обертаємося назад, а там хмари помалу насуваються. Вирішали часу не гаяти і швиденько накивали п’ятами. Побігли до хати, не хотілось знову промокнути. Ха-ха, все-таки цей підступний дош наздогнав нас. За декілька метрів до бажаної мети – сховатися під дахом затишної будівлі – на голови усіх учасників фестивалю посипався рясний сильний карпатський дощ. „Це катастрофа! Ми всі загинемо!” – з пседвопанічним хвилюванням вигукував якийсь перехожий. Та мокнути не було коли – швиденько бігли до хати. По болоті, крізь зарослі і трави, обминаючи таких же схвильованих перехожих, дісталися до найманої кімнати. На вишиванках сухого місця не залишилося.
Зате було вільне місце на дроті для сушіння. Перестав падати дощ. На дроті, немов на виставці етнічного убрання, красувалися вишиванки. Також були там Лілині речі, які до народних аж ніяк не належать – камуфляж та порвані джинси.
На годиннику стукнуло 6 годину вечора 12 липня 2006 року від Різдва Христового. Розпочинався концерт. Взяли карімат і пішли знову на стадіон. Там вже готувались до виступу гурти „ХО!”, „Очеретяний кіт”, „Гайдамаки” та дві іноземних команди, назв яких не наважусь писати, бо не находжу таких літер на своїй клавіатурі. Та й далі нема про що писати. Дивились, тобто слухали (бо за тисячами люду ніц не було видно) етнічну музичку, дивувались доволі кумедному народу, що зібрався, пили ще пиво, „Львівське” (бо коштувало менше за „Микулинецьке” – 3, 00 грн.), хавали хот-доги (фе, тошнотики). До виступу гурту „Гайдамаки” ми дрихлили на каріматі, а на них (маю на увазі, на виступі гурту) вже трохи відірвалися. Пострибали високу вгору, показали як у Копичинцях уміють танцювати. Я з Лілею збацали польку, танцювали так довго, що аж голова закрутилася.
А надворі вже встигло похолодати. Довго не думаючи, змотали вудочки додому, тобто до найманої хати. Там, нічого не залишалось робити, як поїсти і лягати спати. Що ми, власне, і зробили. Так закінчився перший фестивальний день.
Цілу ніч падав дощ. А вранці знову вийшло сонечко. Взагалі, погода в Шешорах виявилась якоюсь дивною. Дощ періодично чергувався із сонцем. То запече так, що не хочеться із нори вилазити, то підмоче так, що без тепла й не обійтись.
Розпочинався другий фестивальний день. Та нам не судилось його побачити. Треба повертатися додому. В одних на суботу заплановий похід до святого місця – до Зарваниці на всеукраїнську прощу, а перед важкою дорогою треба було хоч трохи відпочити. Інші ж планували відвідати популярний фестиваль рок-музики „Тарас Бульба”, що кожного року проходить в місті Дубно. Та й грошей в нас на відпочинок в Шешорах майже не залишилось. Хіба мали ще на таксі та, можливо, на пиво.
Поснідали востаннє на цій чистій, гірській карпатській землі і побрели вже з напакованими наплічниками до бару „Аркан” (думаєте, відпочивати пішли?), де вже очікував недавній знайомий пан Геннадій. А тепер пояснюю, чому ж він виправився, пам’ятаєте я ж про таке вище писав. Домовились ми зустрітися біля пам’ятника Шевченку, але погані даішники не пустили туди нашого таксиста. Пан Геннадій, як належить культурному працівнику транспортної служби будь-якої країни, скинув повідомлення на голосову пошту, оплатив за власний кошт стоянку і спокійно дочікувався на пасажирів. Це мене приємно вразило. А нє як наші: „Де так довго був. Йди бігом, к..ва. і т.д. і т.п.”.
Завантажили речі і погнали додому – до рідного Копенгагена. Точніше, спочатку до Коломиї поїхали. Наш водій придбав собі новий сідішник, цього разу не довелось слухати всякий там шансон – ”Я любіл тєбя, а ти ушла, тєпєрь я умру”, – чи щось в цьому плані, а досить нормальні молодіжні пісеньки типу „Rammstein”,”Mylene Farmer” та ін. Ну хоч і „Фактор-2” час від часу між ними проскакував, там нам було вже все одно, що слухати. З вікна буса, та й у ньому самому, доцокували вільне місце на флешці. Повиходили здебільшого фотографії в стилі „псіходєл”. Зато як смішно.
„Коломия – не помия, Коломия – місто”, - разом сказали туристи при в’їзді до цього мальовничого містечка. Водій зробив нам невеличку автомобільну екскурсію. Приємно здивувало, що всі вулиці у місті (ну, майже) українські. Залишився лише ворожий слід „совєтського” панування в образі Комсомольського озера. Проїжджаємо повз вокзал, попри пам’ятник Степану Бандері. Вилізли з буса, подякували, зі сльозами на очах розпрощалися з водієм, (навіть не здогадувалися, що сьогодні з ним знову зустрінемось – пізніше принесе Лілі загублену в автомобілі фєнічку). Опісля того звернули до Степана Бандери. Віддали шану, сфотографувались на згадку. Нічого не залишалось робити, як іти на перон і дочікуватись свого потяга.
До поїзда чекати ще 2 години. Розклали карімат на пероні, як на стадіоні серед фестивалю, і допивали щойно куплене пиво із пшеничною булкою. Смачно. Слухали українські пісні тернопільських нормальних панків (видно, що наші), фотографували поїзди, квас, написи на стінах. Дивувалися гопнікам, які з напіввідкритого вікна приміського чернівецького потяга висунули одно касетний магнітофон та із властивими їм замашками приставали до якихось дівчат. Аж поки не приїхав ВІН – наш загальний вагон, в якому цього разу не було де й присісти, хіба що в накуреному тамбурі. В поїзді нашли місце лише після однієї зупинки, коли пасажири трохи розбрелися. Посиділи ще трохи, допили останні краплі пива і, втомлені такою водночас цікавою і важкою мандрівкою, полягали спати. Бо ж о 3.02 вже мала бути наша кінцева станція.
Бам-бам. Задзвеніли будильники. Зашаруділи наплічники в тамбурі. Ура! Приїхали. О третій ночі оновлений вокзал рідного Копенгагена дійсно нагадує справжнє європейське містечко. Повернулися до рідного гнізда, яке з тихою прохолодою літньої ночі прийняло до себе п’ятьох затятих туристів: Лілю, Наталю, Арсена, Дьому і мене. Вони ж віддячили йому настроєм карпатських гір та океаном етнічної музики, яку наспівував холодний дощик фестивалю Шешори 2006.