| Микулинецьке в Києві |
|
|
| Автор: Shtyk | |
| 02.03.2008 | |
 Субота… ранок… треба їхати до родичів, а так хочеться поспати і, після вчорашнього, сьорбнути пива. «У сурлі мов коти по…», згадується Лесь Подерв’янський. Добре, що до метро недалеко йти, а там одна пересадка і на «Політесі» маршрутка. Київ – ніби невелике місто, не те що Чикаго, Нью-Йорк чи якийсь інший мегаполіс, але таки більший за Копичинці. Поки з одного берега на інший доберешся, то часу багато пройде.
Піша п’ятихвилинна прогулянка, 50 копійок, і слухаєш гуркіт коліс у череві підземної гадюки. Вмикаєш гучніше плеєра і намагаєшся відключитися від будь-яких думок, а, може, додивитися перерваний вранішній сон. На Південному мості, як завжди, оглядаєш красу Дніпра по обидва його береги. Коли б не проїжджав через річку і у якому би стані не був, все одно милуюсь красотою берегів. З одного боку, на високих пагорбах видніється незмінна дзвіниця Лаври, з іншого – спальні масиви. Посередині одинокі острівки зелені, що чимось нагадують вербу посеред ставу на Нічлаві. Краєвиди зникають через 30 секунд і знову підземні нутрощі столиці… Слухаємо музику. Станція метро «Політехнічний інститут». Вибираюся нагору. От зараз маршрутка має підійти… Дивлюся поперед себе і очам не вірю: чи то бажання пива галюцинації створює, чи ностальгія за рідним містом! Бачу вивіску микулинецького пива. Пропускаю маршрутку, йду переконатися, чи не привиділося.   |
Коментарі
Я в будь-які дні не проти вливати по 2-ві літри… і не тільки Микуленецького…